?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Берестейський мир (закінчення) - В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.
alex_vash
alex_vash
Берестейський мир (закінчення)

початок ТУТ

Кілька тижнів Кюльман і Троцький обмінювалися далекими від конкретики тирадами, аж доки слово не взяв генерал Гофман і в досить різкій формі нагадав присутнім "різницю між балаканиною та ділами" більшовиків: нагадав про брутальний розгін Установчих Зборів, агресію проти Білорусії та України, червоний терор, замаскований чудовими гаслами про мир і демократію.

Виступ Макса Гофмана мав разючий ефект. Російська делегація відчула, що в своїх декларативних агітках вона зайшла надто далеко. Після цього центр переговорів змістився в бік розширення контактів із українською делегацією.


"6 січня. Сьогодні відбувалися перші переговори з українською делегацією. Українці сильно відрізняються від російських делегатів. Вони значно менш революційні, демонструють значно більший інтерес до власної країни і менше інтересу до соціалізму. Вони, власне, не піклуються про Росію, а виключно про Україну, і всі їхні зусилля скеровані до того, щоб стати якомога скоріше самостійними.(...) Українські делегати дуже інтелігентні, вочевидь, прагнуть використати нас проти більшовиків" (Оттокар Чернін).

А ось що пише у своїх споминах Макс Гофман:

"Ще перед початком переговорів зголосилася в Бресті нова група учасників, а саме представники української народної держави. Їх вислала Центральна Рада, щоб укласти окремий мир від імені України, спираючись на заяву петербурзького совітського уряду про право народів самовизначати свою долю. Державний секретар фон Кюльман і я радо прийняли українців, бо їх виступ уможливлював нам вигравати цю нову делегацію проти делегації петербурзької. Спричинили вони нову журбу графові Черніну, бо слід було сподіватися, що вони виступлять з якимись вимогами у справі політичних прав своїх земляків, що проживають на Буковині й у Східній Галичині".

Українську делегацію очолював Всеволод Голубович (з кінця січня його заступить Олександр Севрюк - О. Р.), до неї входили Микола Левицький, Микола Любинський і Олександр Севрюк.

Однак 30(17) січня до Бреста прибули представники маріонеткового Харківського більшовицького уряду - Медведєв і Шахрай. І граф Чернін тут же висловився за визнання (на певних умовах) української совєтської делегації.

Ось як згодом змалював становище делегації Центральної Ради Микола Любинський на засіданні Ради Народних Міністрів 9 березня 1918 року:

"На засіданні мірової делегації від 1-го лютого росіяни, очевидно, поставили собі певні завдання так чи інакше дискредитувати нашу делегацію. Троцький говорив у тому смислі, що нема потреби присутності в Бресті делегації Центральної Ради (перед тим, як ми уже згадували, російська делегація в Бресті визнала законність представництва Центральної Ради, яке було послане нею для участі в мирних переговорах 30 грудня - тобто через 20 днів після обрання в Харкові ЦВКУ, про що не могло не бути відомо петроградській Раді Народних Комісарів; голова російської делегації заявив, що Генеральний Секретаріат заслуговує визнання як законний уряд України -О. Р.), позаяк змінилась загальнополітична ситуація на Вкраїні, і також через те, що до Бреста вже прибула мирна делегація з Харкова. Се мало відповідне значення, позаяк Австрія, дійсно, почала ніби схилятися на бік російської делегації. Се був тяжкий момент для нас..."

Щоправда, після того, як харківські більшовики виступили з декларацією, спрямованою проти Центральної Ради, граф Чернін повідомив їх, що ще 12 січня на пленарному засіданні Австро-Угорщина і Німеччина визнали делегацію УЦР самостійною і уповноваженою представляти Українську Народну Республіку. Він, зокрема, сказав: "В даний час ми змушені визнати Українську Народну Республіку як вільну суверенну державу, котра цілком вправі вступати в міжнародні переговори".

Упіймавши Троцького на слові, Кюльман резонно зауважив, що "пан голова російської делегації не вказав на те, що одночасно з делегацією Київської ради має повноваження говорити від імені українського народу ще й інша делегація".

20 січня Чернін робить надзвичайно цікавий запис у своєму щоденнику: "Переговори з українцями, які демонструють, незважаючи на свою молодість, вміння використовувати вигідне для них становище, також просуваються з труднощами вперед".

Після повернення з Відня, куди Чернін їздив з метою вирішення українського питання, в його щоденнику з'являється ще один промовистий запис: "Українці більше не ведуть переговорів, вони диктують свої вимоги".

22 січня на засіданні у Відні, де головував імператор Карл, Чернін доводив необхідність поступок українцям стосовно Східної Галичини. Імператор погодився вести переговори з українською делегацією на запропонованих нею умовах на засадах розділу Галичини на Західну і Східну.

Цікаво простежити за тим, як у цьому контексті відбувався обмін інформацією між українською делегацією в Бресті і Києвом. Ось кілька витягів із розмови по прямому дротові від 4 лютого.

К и ї в. Біля апарата Голубович. Я складав кабінет персонально за принципом французького. З огляду надзвичайності подій вдалося осягнути порозуміння всіх українських фракцій. Моя програма: мир, загальні роботи для безробітних, переведення земельного закону в життя, скликання установчих зборів у перших числах лютого (за старим стилем - О. Р.). Яке враження зробила на німців звістка про моє прем'єрство? Ще один пункт моєї програми: рішуча боротьба з большевиками. В Києві зараз більш-менш благополучно. Які відомості вас цікавлять?

Б р е с т. Повторюю: у нас все гаразд, від інструкцій ми майже не відступили, за винятком ввозу хліба, що прийдеться зробити, але інакше не можна було досягти згоди. Через хвилин десять прийде Севрюк і буде говорити з вами про все докладно. (...)

Б р е с т. Говорить Севрюк. Мир підпишемо днів через два, приготуйте громадську думку про це, хай вся українська преса починає про це наполегливо говорити.

Сьогодні о десятій вечора за нашим часом ми отримали повторну пропозицію німців, яку вам повідомимо по апарату, передамо потім проект мирного договору, який зараз обговорювався. Днями сюди приїжджають поляки.

Майте на увазі - все або майже все залежить від становища в Києві. Вважав би за необхідне негайно утворити в Центральній Раді парламентську комісію, яка почала б обговорювати умови миру. Ви повинні мати на увазі нашу роботу і тому тримати в певних рамках обговорення. Вважаю за необхідне зараз же почати в офіційних виступах обговорення про те, що мир укладається строго демократичний, без анексій і будь-яких явних або прихованих контрибуцій...

А ось який характер мала розмова між українською делегацією в Бресті і представниками Центральної Ради в Києві 5-го лютого (за н.с.):

К и ї в. Хто біля апарата?

Б р е с т. Біля апарата Севрюк і Любинський. Говорить Севрюк. Я дозволю собі дати маленькі коментарі з приводу пунктів проекту мирного договору.

За 2-м пунктом про кордони на заході: кордон йде по Холмській губернії так, як ми це припускали, на півночі звертає на схід в пункті північніше Бреста, відрізаючи більшу частину Підляшшя, так як при вас пропонував Гофман, і далі на схід згідно нашої пропозиції і вказівки Михайла Сергійовича (Грушевського - О.Р.).

Стосовно пункту третього німці кажуть, що негайно територій все-таки не звільнять, оскільки це навряд чи все-таки і в наших інтересах.

Крім того, німці пов'язують звільнення територій з одержанням певної кількості хліба від нас, конкретно одного мільйона тонн до 31 червня, при цьому зі свого боку вони готові надати всіляке сприяння в сенсі транспорту тощо.

Пункт четвертий німці з цього договору викреслюють, і взагалі граф Чернін рішуче відмовляється у відкритому договорі вставити пункт про Галичину, кажучи, що вони ще не Туреччина і не можуть дозволити у відкритому міжнародному договорі втручатися у свої внутрішні справи. Пропонує нам таємний договір або якусь іншу форму таємного зобов'язання. Наприклад, лист австрійського кабінету міністрів, в якому австрійське міністерство зобов'язується до 31 червня, якщо воно до того часу отримає один мільйон хліба, внести в парламент відповідний законопроект про утворення кронлянду (автономного українського коронного краю в Галичині й Буковині у складі Австро-Угорщини - О. Р.). (...)

Німці та австрійці постійно наполягали на тому, щоб ми в мирному договорі вставили пункт, в якому би вказали кількість хліба, який ми їм дамо, оскільки це, мовляв, необхідно для їх громадської думки. Ми рішуче від цього відмовились, і через це сталася заминка в переговорах.

Кюльман, Чернін, Гофман та інші поїхали в Берлін. Гадаю, що можна було би досягнути угоди з цього питання, погодившись на те, щоб німці в період підписання і ратифікації договору заключили окрему торговельну угоду з нами на певну кількість хліба. І взагалі ми тут користуємось успіхом, природно, головним чином через цю причину. Я особисто нічого в цьому страшного не бачу.

Що стосується питання про Галичину, то ви повинні дати нам зрозумілі і недипломатичні інструкції. Як нам бути?

Чи можемо ми укладати таємний договір?(...) Підготуйте обов'язково громадську думку, при цьому, ясна річ, витлумачте укладення миру і такого миру як порятунок для України. (...)

К и ї в. (...) Громадська думка підготовлена. Що стосується Галичини, то висловлюю власний погляд. Таємна угода можлива. Але не з кабінетом міністрів, бо парламент може не прийняти міністерських розмов, а як остаточно оформлений мирний договір.

Але при цьому по можливості без одного мільйона тонн. Гадаю, що моя думка має шанси на прийняття в кабінеті, якщо вважаєте за потрібне чекати, завтра дам офіційну відповідь кабінету.

Загальне становище важке. Але в Києві благополучно. Повідомте, чи є можливим опублікування пунктів договору і, якщо можливо, то які саме пункти. Якщо це неможливо, то наскільки можливо ставити це питання на обговорення в наших фракціях, ваша думка з цього приводу для нас надзвичайно важлива. (...)

Б р е с т. Вважаю, що необхідне негайне і широке обговорення громадськістю і в пресі, на засіданнях питання про мир самостійної України з Німеччиною, точно текст пунктів не радив би опубліковувати, тому що він не остаточний. (...)

К и ї в. Голубович. Ваші рекомендації візьмемо до уваги. Повідомляю, що Рада прийняла сьогодні без обговорення і без дискусій мою пропозицію про те, що вона доручає уряду республіки підписати умови миру. Відповідна агітація в пресі вже розпочата, підготовка йде найширшим чином.

Б р е с т. Гофман запитував, чому ми не надіслали досвідчених офіцерів для ознайомлення зі становищем наших полонених і обговорення питання про їх повернення на батьківщину. Візьміть це до уваги і негайно надсилайте якомога більше спеціалістів. (...)

Б р е с т. (...) Нагадую, що відновлення зв'язку з вами доволі сильно підняло сьогодні наші шанси, особливо після вчорашнього офіційного повідомлення Троцького. Робіть висновки.

 

Граф Чернін у своїх споминах, датованих 2 лютого 1918 року, пише:

"Я просив українців нарешті відверто висловити свій погляд петроградцям, і успіх був аж надто великий. Образа і грубість, висловлені українськими представниками петроградцям сьогодні, були просто комічними і довели, яка прірва відокремлює обидва уряди, і що не наша вина, коли ми не можемо з ними укласти одного договору. Троцький був у такому пригніченому настрої, що викликав жаль. Як полотно блідий, з широко розкритими очима, він щось нервово креслив на папері. Великі краплі поту текли з його обличчя. Він, мабуть, глибоко відчував приниження від образ, які наносили йому його співгромадяни в присутності ворогів".

Чим же так допекли українські делегати Лейбі Бронштейну? Ось уривок із промови Олександра Севрюка:

"Інтернаціональне становище Української Народньої Республіки признала тоді (10 січня, коли українська делегація зачитала Третій Універсал Центральної Ради - О. Р.) Рада Народніх Комісарів так само, як і представники чотирьох союзних держав. Признання України самостійною державою правительством Народних комісарів виходить із заяв Троцького на засіданнях 10 і 11 січня. На запитання державного секретаря д-ра Кюльмана, чи вважає голова російської делегації українську делегацію частиною російської, чи українську делегацію треба вважати представницею самостійної держави, п. Троцький відповів тоді: "Тому, що українська делегація виступила тут самостійною делегацією, і ми предложили признати її участь в мирових переговорах, причому з жодного боку не запропоновано обмежувати її чимось, далі тому, що з жодного боку не запропоновано зробити українську делегацію частиною російської, мені здається, що ця справа сама собою полагоджена". У згоді з цими заявами протягом цілого перебігу переговорів до останньої перерви визнавали українську делегацію всі учасники конференції завше як делегацію самостійної держави. Та ось тепер, по перерві, п. Троцький старається заперечувати права української делегації, покликуючись на якусь телеграму та присутність невідомого досі харківського виконавчого комітету. Українська делегація уважає потрібним сконстатувати, що промова Троцького на цьому засіданні стоїть в цілковитій суперечності з його попередніми заявами, тому українська делегація примушена зробити таку заяву: Ми є тої ж думки, що й пан Троцький, що в державнім життю України відбулися зміни, але цілком іншої натури, як це гадає пан Троцький. Істота цих змін стоїть у зв'язку з Четвертим Універсалом Української Центральної Ради з 22 січня, в якім стоїть: "Відтепер Українська Республіка творить самостійну, від нікого не залежну, вільну і суверенну державу українського народу". Правительство Української Народної Республіки старалося утворити союз тих республік, які повстали на області бувшої російської держави, та спільне федеративне правительство Росії. Але, тому що до проголошення Четвертого Універсалу, незважаючи на всі старання українського правительства, такий спільний федеративний орган не повстав, і тому, що з теперішнього положення виходить, що такий орган і не може повстати, мусіла Українська Республіка залишити утворення федеративного правительства і оголосила Четвертим Універсалом Україну цілком самостійною і від нікого не залежною державою. (...) На таких високих зборах, якими є мирова конференція, здавалося би, не можна допустити засобів, уживаних паном Троцьким, а саме оспорювати державні права Української Центральної Ради на ґрунті якоїсь телеграми. З таким же правом могла би покликатися українська делегація на повідомлення бездротового телеграфу, який в другій половині січня доносив, що кілька полків у Петрограді виступило проти правительства народних комісарів в обороні Установчих Зборів, і що там відбулися вуличні бої зі злим вислідом для сучасного правительства. Ідучи слідом за Троцьким, українська делегація могла би жадати, щоб делегації ради народних комісарів не признати на основі цієї телеграми, але вона все ж таки не робить цього, бо уважає це російською справою..."

Наступні виступи представника так званого "українського виконавчого комітету" з Харкова Медведєва і Троцького особливого враження на присутніх учасників засідання не справили.

Натомість промова Миколи Любинського викликала замішання серед членів російської делегації. Український дипломат називав речі своїми іменами: "...Большевицьке правительство, згідно з ідеями своєї партії, стає щораз дальше від федеративних ідеалів, які одушевляють провідників непануючих народів. Але так само, як їх попередники на престолах, яких скинуто спільною натугою не лише суспільних, але й національних революцій, оголосило правительство большевиків принцип самовизначення народів лише для того, щоб тим рішучіше поборювати цей принцип в його практичному переведенню. (...) Вибори до Установчих Зборів цілої Росії, які відбулися в кінці падолиста 1917 р., були чудовою перемогою Центральної Ради на цілій території України, бо з українських кандидатів на виборчих листах вибрано понад 75%. Це є маси, на які Центральна Рада опирається, і від імені яких ми прийшли сюди, щоб говорити тут. Тоді петроградське правительство ухвалило ужити останнього засобу. З грудня воно скликало в Києві при мовчазній згоді Центральної Ради український конгрес робітників, селян і вояків. На конгресі зійшлося понад 2000 делегатів, і всупереч сподіванням ініціаторів почалися засідання гучними оваціями Центральній Раді. Після цього маленька групка большевиків, приблизно 80 осіб, залишила конгрес. перенеслася до Харкова й оголосила себе новим правительством Української Народної Республіки. Народні комісари послали туди незорганізовані банди червоної гвардії, щоб грабувати населення Харківщини й боронити харківське правительство від мешканців харківської губернії. Так повстало харківське правительство і на які сили воно опирається".

Після цього аргументованого виступу Миколи Любинського слово взяв голова австро-угорської делегації граф Чернін, який від імені чотирьох союзних держав зробив таку заяву: "Ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і уповноваженим представництвом самостійної Української Народної Республіки. З огляду на змінене становище, яке зайняв голова російської делегації на засіданні від 30 січня у цій справі, а саме, що лише такі договори з Україною будуть признані й активовані, які формально ствердить уряд федеративної республіки Росії, складають делегації чотирьох союзних держав з огляду на висловлений тепер погляд делегації київської Ради народних міністрів таку заяву. Ми не маємо жодної причини відкликувати або обмежувати доконане на загальному засіданні від 12 січня 1918 року признання української делегації самостійною делегацією і уповноваженим представництвом Української Народної Республіки. Що більше, ми бачимо далі причину признати Українську Народну Республіку вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані укладати самостійно інтернаціональні договори".

Таким чином, Україна перед усім світом ще раз одержала підтвердження визнання свого статусу незалежної, суверенної держави. Заява держав Почвірного союзу - це висока оцінка успіху молодої української дипломатії в Бресті. Але це був лише один із кроків до підписання мирного договору. Досі ні українська делегація, ні австро-угорська і німецька не представили конкретного проекту такого договору. Тим часом в Україні відбувалися драматичні події: більшовицькі війська, після оголошення Радою Народних Комісарів ультиматуму Центральній Раді, наближалися до Києва.

Незважаючи на всі тертя, вироблення остаточного тексту мирного договору успішно завершувалось. Та раптом 7 лютого граф Чернін рішуче відмовляється підписувати мирний договір. Свою позицію мотивує тим, що, мовляв, у Києві Центральної Ради і Секретаріату вже немає. Треба було негайно рятувати становище. На щастя, в архіві української дипломатичної місії зберігалися тексти всіх розмов по прямому дротові з Центральною Радою. Одержані з Києва тексти телеграм були зачитані в присутності голови австро-угорської делегації. І знову надамо слово учаснику тих вікопомних подій Миколі Залізняку: "Після цього я попросив Черніна, щоби він дав зробити для себе через своїх перекладачів німецький переклад телеграм, а також, щоби запитав генерала Гофмана або яких спеціалістів, чи можливо українській делегації або її технікам, маючи в своєму розпорядженні апарат Юза і не виходячи нікуди з цитаделі в Берестю, сфальшувати саму телеграму. Генерал Гофман взяв телеграми до рук і сказав, що немає жадної потреби звертатися до спеціалістів і що граф Чернін може повірити йому, коли він скаже, що при даних умовинах телеграми сфальшувати неможливо".

Врешті-решт усі непорозуміння були полагоджені, 8 лютого були узгоджені всі пункти і додатки тексту мирного договору. Підписання першого такого документа від початку світової війни відбулося о 2-й годині ночі з 8-го на 9-е лютого (за новим стилем) в урочисто прибраній залі засідань в присутності членів усіх делегацій, вищих військових чинів. Німецькі фотографи і кінооператори оперативно відзняли найважливіші моменти підписання мирного договору, і незабаром читачі і глядачі Європи і Америки могли спостерігати за процесом юридичного оформлення такого довгожданого миру. Того ж дня, 9-го лютого, перед полуднем кур'єр Центральної Ради повідомив українську делегацію про здачу Києва...

Згідно із сепаратним договором між Україною та представниками Почвірного союзу Центральна Рада була визнана єдиним законним урядом України, а Німеччина зобов'язувалася надати їй військову та політичну підтримку з метою стабілізації ситуації в країні. Зі свого боку уряд Центральної Ради зобов'язувався продати Німеччині та Австро-Угорщині обумовлену в договорі кількість продовольства і сировини.

Ось як, приміром, повідомляло Українське Державне Телеграфне Агентство (УДТА) про товарообмін з центральними державами в квітні 1918 року: "В державній комісії в справі товарообміну з центральними державами йде інтенсивна робота. У багатьох важних питаннях прийшло вже до згоди з представниками торгових делегацій центральних держав. Виявилося, що центральні держави в першу чергу можуть доставити бензин, нафту й газоль для потреб військового міністерства, прилади для геодезії для міністерства земельних справ на півмільйона карбованців. Австрія дає 70 цистерн нафти. Призначене камінне вугілля для України вже вислано до Одеси. Прийшла вже перша партія вугілля в кількості біля мільйона пудів, а також інші товари. В Берліні стоять зовсім готові 25 вагонів з ріжними машинами. Державна комісія рішила установити сталі ціни на вивезене збіжжя з України".

Тема Брестського мирного договору надзвичайно складна і в багатьох аспектах непрояснена й досі. Ось хоча б історія створення української автономії в Галичині й Буковині. Микола Залізняк, приміром, свідчить, що Микола Любинський передав оригінал таємного договору в справі створення на території Східної Галичини й Буковини окремого коронного краю у складі Австро-Угорщини, підписаного графом Черніним і президентом австрійської ради міністрів доктором Зайдлером, у депозит президентом австрійської ради міністрів доктором Зайдлером, у депозит німецькому урядові, не залишивши собі жодної копії. 1918 року, незважаючи на протести посла Української держави В'ячеслава Липинського, Німеччина знищила цей документ, і Польща фактично одержала своєрідний карт-бланш на загарбання Східної Галичини.

А чого лише варта історія голови харківської ЦИКУКи Юхима Медведєва, якого Лев Троцький привіз до Бреста як представника Совєтської України! Цьому малограмотному електромонтерові російські більшовики відвели роль маріонетки при Троцькому, аби полегшити його місію в Бресті. Епізод з Медведєвим лише на перший погляд може видатися незначним і не вартим особливого акцентування на ньому. Далебі, ні. Саме такі долі більшовицька система закладала у свій тоталітарний підмурівок, де згодом вони розчинялися цілком. Отож ще раз звернімося до спогадів Миколи Залізняка:

"Того самого вечора, коли Любинський виготовив остаточну редакцію своєї завтрашньої промови, привів він до нас делегата харківського уряду Народних Секретарів, пана Медведєва. Ми почали розмовляти з ним. Любинський дуже зручно переконував його, що большевики по суті річи є завзятими ворогами українського народу, і що йому як українцеві сором виступати тут в ролі наймита ворогів. Медведєв був звичайний мало розвинений український робітник, мало свідомий з погляду національного, який не вмів навіть по-українськи добре говорити. Він, очевидно, стояв цілковито під впливами Троцького. Любинський і Севрюк повідомили його, як вони думають завтра виступати, і почали переконувати його, що для нього і для української справи було би краще, якби він вступив до української делегації, і що вони мають повновласть прийняти його до себе.(...) Зі свого боку я показав Медведєву привезені мною шведські газети, де були опубліковані його фотографії і ріжні виступи проти української делегації. Я переклав йому зміст нібито підписаних ним заяв і запитав його, чи він як чесний чоловік і справжній порядний українець дійсно робив такі заяви. Видно було, що Медведєв справді нічого подібного не робив і нічого не знав. Він дуже обурився і запитав, звідки, на мою думку, шведські газети могли вмістити такі брехні і фальшовані його промови. Я відповів на це, що, на мою думку, все це робота Троцького, якому залежить на тому, щоби наробити найбільшої шкоди українському народові, і що це його робота, в якій він не стидається фальшувати його підпис і компрометувати його як щирого українця-робітника. Довго говорили ми з Медведєвим. Він розчулився, почав говорити про "Кобзаря" Шевченка, про те, що він з "Кобзаря" знає, як страшно шкодили українському народові внутрішні сварки і зради. Тут Любинський поставив йому справу руба, чи не гадає він, що він у товаристві фальшівника Троцького робить Каїнову роботу і зраджує Україну і українське робітництво. Якщо він не хоче вступати до української делегації, хай не виступає проти неї і зложить заяву, що теж домагається від представників Почвірного союза, щоби вони негайно признали суверенність української держави. Опір Медведєва був зламаний, він обіцяв потягнути Троцького до відповідальності за фальшування його підпису, обіцяв виступити з бажаною деклярацією і просив лише, щоби йому написали її. Але заразом сказав він, що має жінку і діти, що після цього він боїться вертати на Україну, бо там большевики напевно уб'ють його, і питав, чи українська делегація не може забезпечити йому свобідного життя і дати матеріальне забезпечення хоч би в Галичині, а також для його родини. Тут виявилася в цілій повноті внутрішня нікчемність цього бідолашного сина України, не підлягало жодному сумнівові, що він до певної міри здавав собі справу з тої ганебної ролі, яку він грав в українській справі в руках московських большевиків, а з другого боку, бракувало йому свідомості, щоби продумати цю свою роль до кінця і зробити з неї відповідний висновок. (...) На другий день він очевидно до нас не прийшов. Зате з самого ранку їздив він, сильно запитий, розкішним німецьким автомобілем у товаристві гарненьких дівчат-машиністок із російської большевицької делегації. Це очевидно Троцький робив свої заходи, щоби підготувати його до сподіваного виступу на пополудневому пленарному засіданню".

Минуть десятиліття, і Олександр Семененко у своїх споминах напише:

"Юхим Медведів стояв при колисці УРСР. Той відділ кадрів, що давав посади відповідальним робітникам, мусів мати мороку з Юхимом. Давали йому добрі посади, але він довго не тримався на одному місці. В 1925-1926 роках він навіть був керівником Відділу Контролю Електрифікації Відділу Місцевої Промисловості в ВСНХ (Вища Рада Народного Господарства).

Коли він діставав нове призначення, то тягнув за собою своїх приятелів.

- Я переходжу на нову роботу. Приходь до мене.

І завжди була добра компанія " своїх хлопців".

Головне, щоб був "свій в доску". Ці люди уміли триматися разом. Їх єднало минуле. Червоні партизани, всякі ще невичищені члени компартії або, хоч і вичищені з партії за побутовий розклад, але зі старими, довголітніми зв'язками, теплими, інтимними, зрошеними літрами горілки з доброю закускою, всі вони - одна "бражка" [Семененко О. Спомини // Березіль. - 1996.№10. - С.86-88].

З історії Медведєва дещо викреслили (1938 року він був арештований - О. Р.). В Українській Радянській Енциклопедії його імені немає.

Тільки в трьохтомнику "Великая Октябрьская Социалистическая Революция на Украине" між сотнями імен дрібних і випадкових людей його один раз у дрібній примітці соромливо названо головою ЦИКУКи.

Така історія... Які ж висновки радить вона зробити нам сьогодні?

"Саме після большевицького перевороту в жовтні 1917 року була найкраща нагода для України відділитися цілковито від решти Росії, а миром з центральними державами забезпечити себе від московських большевиків, від гетьманату, від повстання проти гетьмана і тої анархії, яка кінець кінцем привела Україну в ярмо московсько-жидівського большевизму. Ми можемо зрозуміти і знайти ріжні-преріжні оправдання і причини для зрозуміння тодішньої поведінки політичних українських діячів. Але факт, на мою думку, лишається фактом, що вони були кепські провідники, слабодухи, короткозорі, боязкі, що вони ані не мали сильної волі до влади, ані не були настільки політично вироблені, щоби свідомо і планово вести свій нарід до здійснення його найвищої цілі - до створення власної держави".

Це також Микола Залізняк. І думки його, висловлені у січні 1928 року, актуальні й сьогодні.

***

 У період з 19 по 26 січня 1918 року так звана 3-я революційна армія під командуванням есера І. М. Кудинського за наказом В. Леніна вивезла з України 363 вагони з продовольством, а крім цього - з вугіллям, милом, нашатирним спиртом.

"Щоб запобігти існуючому на Україні вугільному голодові, германський уряд прийшов на допомогу в широкому розумінні. Як відомо, переговорами встановлено, що Германія повинна ввозити щомісячно 105000 тонн (...) До 1-го травня на Україну прибуло коло 6000 тонн, до середини травня 26000 тонн, а до кінця цього місяця загальна кількість досягла 70000 тонн..." (Відродження, ч. 52, 31 (18) травня 1918 р.)


Олег Романчук, Львів

Tags:

Leave a comment