alex_vash

Зі святом св.Миколая

2009-12-19T10:20:43Z

Хай Миколай у вишиванці розбудить подарунком вранці

І принесе у Твою хату добробут, радості багато.

Розбудить приспані надії, зернятко щастя хай посіє.

Зігріє гумором, любов'ю, і принесе Тобі здоровя!!!

ТІК "Ще не вмерла Україна"

2009-11-30T15:37:37Z

Акція «ВІСЛА»: Список виселених сіл і містечок

2009-11-22T22:31:10Z

ЛЮБЛИНСЬКЕ ВОЄВОДСТВО

Повіт ХОЛМ

Сідлище.

Повіт ГРУБЕШІВ

Aмерика, Аннопіль, Бережниця, Білеполе, Богородиця, Бояничі, Будинин, Бусьно, Варошин, Вербіж, Вербковичі, Вижлів, Винники, Витків, Вишнів,
Войславичі, Воля Уханська, Гатовичі, Гільче, Голуби, Голендри, Гонятин, Городище, Городло, Городловиці, Гостинне, Грабовець-Гора, Грубешів, Гусинне, Деканів, Дибинка, Довгобичів, Довжнів, Жабче, Жнятин, Жужіль, Жуків, Завалів, Задубці, Зосин, Кобло, Козодави, Конотопи, Конюхи, Копитів, Корків, Корощиці, Космів, Которів, Костяшин, Крилів, Кулаковичі, Курамнів, Лащів, Лівче, Ліски, Лубів, Маличі, Масломичі, Матче, Махнівок, М'ягке, Миців, Міняни, Мірче, Модринь, Моложів, Монятичі, Мошків, Неледів, Ниновичі, Нисмичі, Новосілки, Оборовець, Осердів, Ощів, Павловичі, Переводів, Перемислів, Печигори, Пивовщина, Пісочно, Полянка, Потуржин, Пригоріле, Ратиборовичі, Радостів, Рогатка, Русинь, Савчин, Свидники, Себечів, Скригочин, Славочин, Сліпче, Старгород, Старосілки, Степанковичі, Стрижів, Стрільцi, Сулимів, Теляж, Теребінь, Терещани, Тихобір, Тудорковичі, Тухані, Тучапи, Убродовичі, Угринів, Уханька, Хлоп'ятин, Хоробрів, Хохлів, Цеблів, Цегельня, Черничин, Чортовиці, Чумів, Шиховичі, Шмитків, Шпіколоси, Щебрешин, Юзефин, Янки, Янострів, Ярославець, Ясениця.

Повіт КРАСНИЙ СТАВ

Сінниця.

Повіт ТОМАШІВ

Бірки, Бориси, Василів, Вербиця, Верещиця, Вілька Вербицька, Волиця, Ворохта, Горай, Городославичі, Гребенне, Губинок, Гута Любицька, Гута Снядецька, Гута Стара, Диниська, Журавці, Завади, Затилля, Зубувиці, Князі, Копське, Коргині, Корні, Корчів, Корчмин, Кривиця, Кунки, Лосинець, Лужки, Любича Королівська, Майдан, Махнів, Михайлів, Мости-Містечко, Мриглод, Нетреба, Новосілки, Павлищі, Перевалля, Піддубці, Псари, Річиця, Руда Журавецька, Руда Любицька, Селиська, Стаї, Сушів, Тарношин, Телятин, Тенетиська, Угнів, Ульгівок, Ходиванчі, Щеп'ятин, Яричів.

Повіт ЗАМОСТЯ

Горишів.

РЯШІВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО

Повіт БЕРЕЗІВ

Бахір, Воля Володська, Гарта, Грушівка, Гута, Динів, Коштова, Лясківка, Поруби, Улюч, Яблониця Руська, Ясенів.

Повіт ГОРЛИЦІ

Баниця, Билична, Білянка, Бліхнарка, Бодаки, Боднарка, Бортне, Брунари Вижні, Брунари Нижні, Вапенне, Висова, Воловець, Ганчова, Гладишів, Гута Висовська, Довге, Ждиня, Ізби, Квятонь, Климківка, Конечна, Криве, Кунькова, Ліщини, Лосє, Маластів, Мацина Велика, Незнайова, Новиця, Пантна, Перегонина, Прислоп, Пстружне, Радоцина, Реґетів, Рихвалд, Різділє, Ріпки, Ропа, Ропиця Руська, Сенькова, Сквіртне, Смерековець, Снітниця, Ставиша, Устє Руське, Фолюш, Чорна, Шимбарк, Ясьонка, Яшкова.

Повіт ЯРОСЛАВ

Бики, Біла Гора, Бобрівка, Боратин, Будзинь, Бучина, Варцаби, Венгерка, Ветлин, Вилева, Висіцько, Вовчасте, Воля Венгерська, Вілька Жапалівська, Воля Розвинницька, Воля Рокетницька, Воля Шувська, В'язівниця, В'яцковичі, Гаратини, Гелюш, Грабовець, Дибків, Діброва, Дібча, Добра, Дубровиця, Дуньковичі, Загребля, Залаззя, Заліська Воля, Заміхів, Замойсці, Запалів, Заставне, Ігнаші, Казимірка, Кальників, Ковалі, Корчмарі, Колонія, Конячів, Копань, Корениця, Корчова, Кравці, Криве, Крамарівка, Красне, Кругель, Крупки, Кути, Лази, Лежахів, Лупків, Ляшки, Майдан Сінявський, Маковисько, Мачуги, Манастир, Мірочин, Місани, Мішталі, Млини, Молодич, М'якиш Новий, М'якиш Старий, Нелепмiль, Нелипковичі, Ніновичі, Осини, Острів, Павлова,Палюхи, Повкині, Пивода, Пискорі, Пискоровичі, Пігани, Повнатичі, Порохник, Радава, Радавка, Радимно, Реплин, Ришкова Воля, Рожвениця, Розбір, Рокетниця, Рудка, Рудки, Сведобна, Святе, Сінява, Сколошів, Слобода, Слоти, Сотна, Скуратки, Стежки, Сурохів, Сурмачівка, Тверде, Теребень, Теплиці, Тураки, Тухля, Халупки, Ходані, Хожів, Хотинець, Храпи, Цаплапи, Цидили, Цитуля, Частковичі, Червона Воля, Черче, Чудовиці, Шарцаби, Шівсько, Шмулі.

Повіт ЯСЛО

Березова, Вишеватка, Галбів, Граб, Дошниця, Жидівське, Котань, Митар, Ожинна, Перегримка, Розстайне, Свіржова Руська, Святкова Велика, Святкова
Мала, Скальник, Явірє.

Повіт КOРОСНО

Барвінок, Вільховець, Вільшня, Гирова, Завадка Риманівська, Зиндранова, Мисцова, Мшана, Наділля, Поляни, Терестяна, Тилява, Ясінка.

Повіт ЛІСЬКО

Бахлява, Бережки, Бережниця, Березка, Березовець, Бібрка, Бізьмігова, Бреликів, Бук, Буковець, Ванькова, Веремінь, Ветлина, Вільхова, Вільшаниця, Вовковия, Воля Горянська, Воля Мігова, Воля Матіяшова, Гільське, Глинне, Городок, Горянка, Гузелі, Гучвиці, Дзюрдзів, Жерденка, Жерниця Вижня, Жерниця Нижня, Заброддя, Завадка, Завої, Загочев'я, За Лісом, Звірин, Зубряче, Кальниця, Кобильське, Криве, Лісько, Лішна, Ліщовате, Луг, Лукавиця, Лукове, Лучке, Манастерець, Манів, Мичків, Мичківці, Мхава, Новосілки, Облази, Орелець, Пашова, Полянки, Полянчик, Прислоп, Радева, Райське, Рибне, Романова Воля, Ропенка, Руденка, Середнє Велике, Середнє Село, Середниця, Смільник, Солина, Солинка, Станкова, Стежниця, Стефкова, Струбовиська, Студене, Творильне, Терка, Тернава Горішня, Тернава Долішня, Тискова, Тісна, Угерці, Устрики Горішні, Хотінь, Чашин, Яворець, Янківці.

Повіт ЛЮБАЧІВ

Башня Горішня, Башня Долішня, Бобля, Борова Гора, Борхів, Брусно, Будомир, Великі Очі, Верхрата, Витки, Воля Велика, Вілька Горинецька, Вілька
Змиївська, Гірча, Голодівка, Горaєць, Горинець, Гребля, Гута, Гута Рожанецька, Данахи, Дахнів, Дев'ятир, Диків Новий, Диків Старий, Діброва, Долини, Єнджеювка, Жуків, Забіла, Залісся, Залуже, Змиєвиська, Кадовбищі, Кобильниця Волоська, Кобилниця Руська, Корнаги-Діброва, Коровиця Голодівська, Коровиця Лісова, Коровиця Сама, Лисі Ями, Лівча, Лукавець, Любачів, Люблинець, Маєрівка, Мівків, Молодів, Монастир, Мощаниця, Наріль, Наріль Село, Німстів, Нова Гребля, Новини Горинецькі, Олешичі, Опака, Пірили, Плазів, Полісся, Прісся, Пугачі, Радруж Руда, Руда Рожанецька, Сколин, Сопіт-Бігалі, Сопіт-Галані, Старе Село, Суха Воля, Тимці, Томси, Улазів, Ушковичі, Футори, Хотилюб, Цівків, Цішанів, Шутків, Ялина.

Повіт ПЕРЕМИШЛЬ

Аксманичі, Арламів, Бабичі, Батичі, Бахів, Бахорець, Белвін, Бередновичі, Бережава, Берізка, Бірча, Бірча Стара, Болестрашичі, Брилинві, Бушковичі, Валява, Вапівці, Вишатичі, Вітошинці, Вовче, Войтівка, Войткова, Воля Корінецька, Воля Крецівська, Воля Кривецька, Вуйковичі, Гаї, Германовичі, Гнатковичі, Горохівиці, Грузьова, Грушатичі, Гуречко, Гурко, Гута, Гута Березка, Гутисько, Даровичі, Добрянка, Дрогобичка, Дрогоїв, Дубецько, Дуньковички, Жогатин, Журавиця, Залісся, Ісканя, Кальварія Пацлавська, Кальників, Кам'янка, Кашиці, Кічари, Клоковичі, Княжичі, Конюша, Конюшки, Кописно, Коритники, Корінець, Корманичі, Котів, Крайна, Красічин, Креців, Кречкова, Кривники, Кривча, Кругель Великий, Кузьмина, Купковчі, Купна, Куп'ятичі, Лази, Липа, Лімна, Литовня, Ліщава Горішня, Ліщава Долішня, Ліщавка, Лодинка, Лучичі, Макова, Малава, Малковичі, Марґєль, Мацьковичі, Медика, Молодовичі, Нагіряни, Накло, Негрибка, Ненадова, Новосілки Козицькі, Ольшани, Оріхівці, Орли, Острів, Перекопань, Пикуличі, Підбуковина, Підмостичі, Поздяч, Посада Риботицька, Пралківці, Придатки Гутиські, Речпіль, Риботичі, Розтока, Рокшиці, Рудавка, Руське Село, Рушельчичі, Селиська, Сельниця, Середна, Сілець, Скопів, Солоне, Станіславчик, Стібно, Суфчина, Тарнавка, Тисова, Торки, Трійця, Трійчичі, Тростянець, Фредрополь, Хижина, Хижинка Юречкова, Явірник Руський, Яксманичі, Ямна Горішня, Ямна Долішня, Ясениця Сівчинська.

Повіт РЯШІВ

Явірник Польський.

Повіт СЯНІК

Бальниця, Белхівка, Биківці, Вапниська, Великополе, Вислок, Височани, Військо, Вільке, Вільхівці, Волиця, Воля Вижня, Воля Нижня, Воля Петрова, Воля Сенкова, Воля Яворова, Гломча, Голичків, Дальова, Добра Шляхетська, Довжниця, Долина, Дубенський, Душатин, Завадка Морохівська, Загір’є, Загутинь, Залуже, Заслав'є, Збоїська, Кам'янка, Кам'янне, Карликів, Кожушне, Команьча, Королик Польський, Куляшне, Липовець, Ліски, Лішна, Ляхава, Мокре, Морохів, Мочари, Нагоряни, Полонна, Петрова Воля, Поляни Суровичні, Помірки, Посада, Яслиська, Прелуки, Прибишів, Радошиці, Ракова, Ратнавиця, Репідь, Розпуття, Розтоки, Ропа, Рудавка Яслиська, Семушова, Сенькова Воля, Сировиця, Солоне, Тирява Волоська, Тирява Сільна, Токарня, Туринське, Черемха, Чистогорб, Щавник, Явірник.

КРАКІВСЬКЕ воєводство

Повіт НОВИЙ САНЧ

Андріївка, Барановець, Берест, Більцарова, Богуша, Вафка, Верхомля, Верхомля Войкова, Дубне, Жеґестів, Злоцьке, Кам'янка, Котів, Королева Руська, Крижівка, Криниця Село, Лабова, Лелюхів, Лосє, Людовики, Матієва, Милик, Мохначка Вижня, Мохначка Нижня, Мушина, Нове Село, Перунка, Поворозник, Полянка, Розтока Велика, Складисте, Сонячна, Тилич, Угринь, Фльоринка, Фрицова, Чачів, Чорна, Щавник, Ястрябик.

Повіт НОВИЙ ТОРГ

Біла Вода, Шляхтова, Чорна Вода, Явірки.

Список подано за статистикою виселення, надрукованою в книзі Єугеніуша Місила «Akcja ,Wisla’», Warszawa, 1993, з доповненнями.

Трагедія українських сіл Холмщини 1943-1944 рр. Михайло Горний

2009-11-22T20:58:01Z

        Генезис польсько-українського конфлікту на Холмщині і Південному Підляшші слід шукати в минулому цих земель. Після того, як у середині ХІV ст. вони потрапили в орбіту польських впливів, православне\греко-католицьке населення Надбужжя, піддавалося процесам поступової полонізації й латинізації. Після ліквідації Холмської уніатської єпархії (1875 р.) асиміляційні процеси стосувалися передусім національно індиферентних т.зв. калакутів (ексуніатів), які після толеранційного указу (1905 р.) масово перейшли на римо-католицький обряд. Такий стан міжнаціональних відносин був зруйнований на зламі ХІХ і ХХ ст., у момент кристалізації на цій території української національної свідомості. Появу тут «українського питання» польські еліти інтерпретували як інтриґу загарбників, метою якої було ослаблення польської стихії на надбужанських землях. Таке ставлення до української проблематики лягло в основу дискримінаційної політики ІІ РП щодо українців Люблинщини, внаслідок чого погіршилися на цій території польсько-українські відносини, а в період гітлерівської окупації взаємні упередження поглибилися.

        У своїй праці автор представив в історичному контексті процес формування української етнічної території Холмщини й Південного Підляшшя. Порушив також питання національно-віросповідних змін, які проходили на цих землях, особливо на зламі ХІХ і ХХ ст., які істотно вплинули на міжнаціональні відносини в міжвоєнний період і під час німецької окупації. В основній частині монографії під промовистою назвою «Відбирання вогнем і мечем» знаходяться історичні інформації про 80 сіл з описом збройних нападів польських партизан і німецьких пацифікаційних акцій. Варто підкреслити, що в книжці перший раз публікується частина матеріалів грубешівського відділу Українського допомогового комітету, а також структур православної Холмсько-Підляської єпархії, що стосуються антиукраїнських акцій польського руху опору в період від червня 1942 р. до травня 1944 р. В обох випадках автор використав зібрання документів голови УЦК В. Кубійовича з фондів Національного архіву Канади. Історик звернувся також до списку українців, убитих польським підпіллям у 1941-1943 рр., що знаходиться в Архіві провінції Альберта (Канада) у фондах М. Хом’яка – головного редактора окупаційних «Краківських вістей». На жаль, в опрацюванні маємо тільки інформації про жертви, які походять передусім із місцевостей Грубешівського й Томашівського повітів. Поза увагою автора монографії залишилися інші території регіону, який обговорюється в праці, тому образ страждань українського населення неповний.

       Німецька національна політика використала і визначила негативно польсько-український антагонізм, який існував на Холмщині й Південному Підляшші. Українці отримали численні пільги (у порівнянні з поляками) в різних галузях громадського життя: культурно-освітній, економічній і релігійній. «Український ренесанс» зустрівся з негативною реакцією польського суспільства, яке вважало це проявом колабораціонізму з німецьким окупантом. З іншого боку, ця реакція була «відповідна», якщо взяти до уваги факт, що згідно з принципами полонізаційної акції і повернення власності, яку форсувала влада ІІ РП у другій половині 30-их рр., українська «проблема» в Люблинському воєвідстві мала бути вирішена до 1941 р. Її подальше проведення й остаточну реалізацію шляхом зміни етнічної структури регіону перервала ІІ Світова війна. У результаті польське підпілля почало в 1941 р. антиукраїнську операцію, усуваючи передусім представників української еліти – каталізаторів українського національного відродження на цій території. Беручи до уваги вищесказане, не можна однак погодитися з твердженням українського історика І. Патера, який у вступному слові до рецензованої публікації пише: «Польські знущання на Холмщині досягли масових (підкреслення – А. Б.) розмірів задовго до волинських подій...». Становище історика тотожне з домінуючою в українській історіографії помилковою тезою, яка говорить, що джерела антипольської акції на Волині слід шукати в масовому винищуванні українського населення Холмщини й Південного Підляшшя у 1941-1942 рр.

       Кількість українських жертв у 1941-1942 рр. на холмсько-підляській території була відносно невеликою – 38 осіб (за списком із фондів М. Хом’яка). Щойно навесні 1943 р. посилилися антиукраїнські операції польського руху опору в Білгорайському, Грубешівському й Томашівському повітах. Аналогічні дії щодо польського населення розпочала в той же час УПА на Волині в Костопільському й Сарненському повітах. Холмські й волинські події значною мірою проходили незалежно одні від одних, так як мали різне походження. Чинником, який започаткував події на Волині, було дезертирування української допоміжної поліції (березень-квітень), що в контексті політично-мілітарних планів ОУН і УПА спричинило початок антипольської операції. Польсько-український конфлікт на Холмщині й Південному Підляшші загострили німецькі пацифікаційно-виселенські операції: «Ukraineraktion» (січень-березень) i «Wehrwolf» (червень-липень). У їх ході на місце виселеного польського населення (Білгорайський і Грубешівський повіти), які мали створити натуральний бар’єр для охорони німецьких колоністів (Замойський пов.) від атак польських партизанів. «Німецька провокація», як влучно назвав ці події польський історик А. Л. Сова, була успішна. Польська контратака частково стосувалася також її вимушених учасників – українського населення.

       Апогей волинських подій – літо 1943 р., однозначно знівечило шанс на зменшення збройного конфлікту на надбужанських землях. Восени польсько-українська боротьба мала форму партизанської війни, яку вели між собою відділи АК і БХ з одної сторони та формування УНС-у й української поліції з іншої. Найінтенсивніші сутички відбулися навесні 1944 р. у східній частині Томашівського повіту й південно-західній Грубешівського. Підсумовуючи, слід підкреслити, що в період німецької окупації польсько-українська боротьба на Холмщині та Південному Підляшші була найкривавішою на території теперішньої Польщі в контексті конфронтації двох народів. Вона забрала життя близько 2 тис. поляків і близько 4 тис. українців.

Олена Левчанівська - перша жінка-сенаторка від Волині у Сеймі Речі Посполитої

2009-11-22T19:24:05Z

Олена Левчанівська (дівоче – Гродзінська) народилася 9 лютого 1881 р. в с. Городно Володимир-Волинського повіту (тепер Локачинського району). Початкову освіту отримала вдома. У травні 1903 р. Олена склала екстерном екзамени за гімназійний курс при Олександрійській жіночій гімназії в Петербурзі. Оскільки в Росії дівчат в університет не приймали, поїхала і вступила на філософський факультет Віденського університету. Через родинні обставини була змушена перервати студії – повернулась на Волинь. Вчилась вона в Лейпцігській консерваторії по класу фортепіано.

Повернувшись додому, була змушена займатись господарством, давала раду великому маєтку з 523 десятинами землі з лісом, лугами, вітряком. На той час батько вже помер. Водночас вона вчилася заочно на Вищих жіночих курсах у Москві, де закінчила історичний відділ. Займалася науковою, освітньою і літературною діяльністю.

У 1905 р. після одруження з Олександром Левчанівським переїхала в Петербург, де навчалась на «Высших женских курсах Раева».

У 1918–1919 рр. жила з сім’єю в Житомирі, викладала в школі для дорослих, брала участь у виданні «Волинської газети», а пізніше «Громадянина», у створенні товариства «Просвіта». Коли Левчанівські остаточно повернулись на Волинь, то й тут активно поринули у громадське життя.

12 листопада 1922 р. Олену Левчанівську обрали в сенат. Олена Карпівна Левчанівська була єдиною жінкою-депутатом до польського парламенту від українців Волині. Вона ввійшла до Українського парламентського клубу, стала членом Комісії закордонних справ при сенаті. Добре знаючи іноземні мови, виступала на багатьох міжнародних конгресах в Парижі, Празі, Женеві, Подєбрадах. О.Левчанівська була членом жіночої міжнародної організації «Ліга миру і свободи». В її виступах засуджувались упереджена політика польського уряду Пілсудського щодо національних меншин. Поміж сесіями Сенату опікувалася політичними в’язнями-українцями.

З приходом радянської влади 24 грудня 1939 р. Олену Карпівну арештували. Спочатку тримали в горохівській міліції, потім перевели у Луцьку в’язницю, а далі – на схід. Куди – невідомо. Ймовірно, загинула на засланні в Казахстані.

Одна з "Волинянок"

2009-11-22T18:31:42Z

Галшка Гулевичівна
(1575–1642) – одна з засновниць Київського братства

Галшка Гулевичівна, дочка волинського шляхтича Василя Федоровича Гулевича, народилася ймовірно в с. Затурці (нині Локачинського району Волинської області). Дата і рік її народження достовірно невідомі, вираховуються наближено: дата за документальною вказівкою про її іменинний день (9 грудня за старим стилем), рік – за точною датою шлюбу її батьків (1570) і її першого шлюбу (1594).

Батько Галшки був одружений тричі. Від першого шлюбу з невідомою нам жінкою він мав дочок Марію і Ганну, від другого у 1559 р. з Оленою Волчківною дітей не було, а від третього у 1570 р. з Настасією Патрикіївною народилося троє синів – Андрій, Михайло і Бенедикт та дочка Галшка.

Ім’я Галшка було в XVI–XVII століттях досить розповсюдженим серед українського жіноцтва. Воно є українською формою від старочеського імені Alzbeta, польського Helzbieta та імені Elisabettae в латиномовних документах. Видається невірним інтерпретувати ім’я Галшка як Галина, Ганна чи навіть Єлизавета, тим паче що Гулевичівна сама себе в документах іменувала Галшкою та ще, зрідка, Галжбитою.

Дитинство Галшки пройшло на Волині, в маєтках її батька, яких у володимирському і луцькому повітах у нього було значне число.

Зокрема, повністю чи частково Василь Гулевич володів Затурцями, Шельвовим, Волицею, Любитовим, Качином, Личином, Твердинями, Липками, Довгим, Борисковичами, Несвічем. Василь Федорович займав високі виборні посади – володимирського підстарости (з 1565 р.), каптурового судді володимирського повіту (з 1574 р.), володимирського і луцького войського (1590–1601), а в 1589 р. обирався депутатом від Волинського воєводства на Люблінський коронний трибунал. Як значний та заможний шляхтич дав своїй наймолодшій доньці добре виховання та ґрунтовну домашню освіту.

Перший шлюб Галшки з Христофором Потієм, сином Адама Потія (владики Іпатія, єпископа володимирського і берестейського) і княжни Ганни Федорівни Головні-Острожецької виявився нетривким. Швидко вона стала вдовою. Від цього шлюбу народилася дочка Катерина. Біля 1615 р. Галшка заручила Катерину з хорунжим оршанським Миколою Млечком і це стало предметом суперечки між дядьками дівчини по батькові і нею. На цей час Галшка була уже в другому шлюбі за мозирським маршалком Стефаном Лозкою, заможним київським шляхтичем. Після 1606 р. Галшка Гулевичівна Лозчина переїздить з Волині до Києва, де в подарунок отримує від чоловіка один із його будинків на Подолі. Цей район особливо постраждав від великої київської пожежі 1614 р. Саме в той час Галшка Гулевичівна прийняла вікопомне рішення про подарунок своєї кам’яниці з двором на Подолі і ще 10 тисяч польських злотих київській православній громаді для влаштування шпиталю, а також школи і монастиря: «дала, даруючи, записуючи і навічно фундуючи добра свої власні…». На основі цієї фундації постало київське православне Богоявленське братство. Ігуменом до братського монастиря Галшка запросила Ісаю Копинського, який згодом був обраний на київського митрополита.

В 1632 р. зусиллями нового митрополита Петра Могили київська братська школа була об’єднана зі школою києво-печерської лаври і саме цій новій шкільній установі судилося перерости в потужний освітній заклад зі статусом академії.

У 1618 р. Галшка Гулевичівна знову стала вдовою. Переїздить у Рожів на Київщині, в маєток свого покійного чоловіка, де, як свідчать архівні документи, ще якийсь час господарює.

Польські генеалоги називають чотирьох спільних дітей Галшки і Стефана Лозки. Це старший син Йозеф, який успадкував від батька титул мозирського маршалка; Міхал, «дідич Рожева»; дочки Регіна й Анастасія. Тільки про одного Михайла (Міхала) мати Галшка Василівна згадує в своєму заповіті (див. далі). Був уособленням людських протиріч. На відміну від матері вибрав інший християнський напрямок – католицизм. Не дивлячись на це, з усього видно що був улюбленим сином, жив спочатку при матері, яка відписала йому частину свого маєтку на Рожеві. Є дані, що був двічі одруженим. Родинне майно не примножував, а лише розпорошував. Помер в 1648 р.

Останній період життя волинської шляхтички на сьогодні практично не представлений документами. 31 березня (за ст.ст.) 1642 р. на судовому засіданні луцького гродського уряду було прозвітовано про запис (таким чином, затвердження) в луцькі актові книги «тестаменту остатнее воли зошълое панее Галъшки Гулевичовъны Стефановое Ложчиное, маршалковое Мозырское». Цей документ в якійсь мірі дає можливість реконструювати життя Галшки Гулевичівни в 30-і роки XVII ст. Заповіт вона написала в Луцьку. Він датується 2 квітня 1641 року. Після смерті Гулевичівни її передсмертний документ для обліку в судових органах приніс у березні 1642 р. чернець луцького братського монастиря о. Теофіл Заплатинський. Як правило, такого роду документи подавалися для запису не пізніше як через п’ятнадцять днів. Тому дату смерті шляхтички наближено визначають 15 або 16 березня 1642 р.

Для підпису тестаменту заповітником запрошувались свідки із родичів або близьких і шанованих особистих приятелів. Заповіт Галшки був підписаний володимирським підкоморієм Юрієм Пузиною, Іваном Козинським, Ігнатієм Бронєвичем і, як наголошено в документі, особисто запрошеним Гулевичівною Костянтином Ушаком Куликовським і Андрієм Гуляницьким. Цікаво, що усі згадані шляхтичі, крім А.Гуляницького, документально зафіксовані як братчики луцького Хрестовоздвиженського братства. Цей факт, як і щедрі пожертви на користь цього братства, про що заповідачка говорить в передсмертному слові, а тим паче її побажання бути похованою у братській церкві свідчать про найтісніші зв’язки Галшки Гулевичівни з найбільшою на Волині православною організацією.

Луцьким братським інституціям – церкві, монастирю і шпиталю, Гулевичівна відписала щедру пожертву в 450 злотих. Крім цього, луцькому чернчицькому монастирю і священикам чернчицькому і пречистенському також подарувала гроші. Згадує про борги перед єпископом православним Ісакієм Борисковичем і покійною на той час ігуменею жіночого києво-печерського монастиря княгинею Курчевичевою. Якісь справи мала в Мозирі, тому що пише про ігумена мозирського і тамтешнього поповича «пречистенського». В Могилеві у купця Карповича тримала у заставі срібло. Цікаво, що наприкінці свого життя Гулевичівна розпоряджається про свою власність на Київщині: село Дубище і корчми в Рожеві, які на той час перебували в оренді у «отця єпископа Луцького». Натомість в заповіті немає інформації про передачу синові Михайлові, якого назначила розпорядчим заповіту, якогось їй належного нерухомого майна (села, маєтку тощо). Це може означати, що все, чим володіла до того, на час написання документа або й раніше відписала своїм дітям чи ще комусь. Отже, не була прив’язана до одного місця проживання і вела рухливе життя. Останній рік провела в Луцьку.

Згідно заповіту Галшка Гулевичівна була похована в крипті луцького братської Хрестовоздвиженської церкви. В 2002 р. на стіні церкви волинській патріотці встановлена меморіальна дошка.

Холмщина й Південне Підляшшя 1938 року

2009-11-22T17:33:30Z

Польсько-українська історія ХХ ст. має багато трагічних моментів, які вимагають взаємного осмислення та вшанування. Серед «тяжких питань», які стали предметом широких польсько-українських дискусій, можемо назвати передусім польсько-українські конфлікти на Волині (1943 р.) і операцію «Вісла». Нам випадає нагода згадати про трагічні події 1938 року, коли на Холмщині і Південному Підляшші відбулася спланована акція руйнування православних храмів. Варто про неї згадати також і через те, що ці події маловідомі широкому загалу українського суспільства.

Руйнування Православних церков на Холмщині та Південному Підляшші відбувалося в рамках полонізаційної акції, яка була фактично радикальною та агресивною асиміляцією українського населення. Реалізовувалася вона в двох напрямках: по-перше, спрямовувалася на навернення до католицизму — «конверсія з віросповідання і обрядів нелатинських на віросповідання і обряд римо-католицький»; по-друге, полонізація православ’я через введення польської мови до літургічного і щоденного життя Православної церкви в Польщі. «Керівником координаційної акції на колишню Холмщину» став генерал Брунон Ольбрихт, який, власне, й сформулював основні принципи полонізаційної акції, які загалом базувалися на ідеї, що усі православні Холмщини — це зрусифіковані поляки. Населення Холмщини і Південного Підляшшя фактично було поділено на три категорії: 1) Ті, хто був «байдужим до Православної церкви» і кого можна переконати стати католиком. 2) Прив’язані до православ’я, які не є свідомими українцями. 3) «Національно свідомі українці». Для кожної з цих груп було передбачено спеціальні заходи: для першої — навернення до католицизму, для другої — введення польської мови в православні богослужіння, для третьої — ізоляція (як вказувалося у головних вказівках щодо полонізації Холмщини, «...впливи цієї групи українців слід усіма можливими засобами утруднювати і висміювати, і не допустити до проникнення відцентрових впливів, що йдуть зі Східної Малопольщі та Волині»).

Одним із офіційних аргументів тогочасної польської влади щодо необхідності руйнування православних святинь було те, що в багатьох місцевостях, в яких немає православних, існують непотрібні церкви, які було збудовано в часи російської окупації Польщі, тому їх потрібно знищити, щоб не нагадували періоду неволі. Однак історики, що займаються дослідженням цих трагічних подій, стверджують, що насправді цю акцію було спрямовано передусім проти українського населення.

Політика ІІ Речі Посполитої щодо українського населення стає значно жорсткішою від другої половини 30-х років минулого століття. Історики звертають увагу на те, що відбувається певна еволюція польської держави в міжвоєнний період: «Державний інтерес, — пише Григорій Купріянович, — однозначно ототожнювався з інтересом польської нації. У національній політиці відбувся остаточний перехід від концепції державної асиміляції до національної асиміляції. Вважалося, що держава повинна стежити за перебігом національних процесів та сприяти збільшенню потенціалу польської нації. Почала переважати думка, згідно з якою, найрезультативнішим способом забезпечення єдності суспільства є релігійна єдність». Польський історик Анджей Хойновський, аналізуючи концепції національної політики урядів Речі Посполитої в міжвоєнний період, згадує про заяви, які лунали на конференції в Люблінській воєводській адміністрації 1935 року. Тоді, зокрема, лунали тези про те, що польська держава повинна позбутися «шкідливої для себе» толерантності, що слід ліквідувати проблему української меншини або принаймні звести її до дріб’язкового питання. Пропонувалося обмежити кількість православних парафій, усувати українців із посад лісників, учителів, державної адміністрації, не допускати їхнього членства у воєнізованих організаціях.

Загалом в польській громадській думці того часу формувався стійкий стереотип українця як «різуна» і «гайдамаки». А тому для підтримки акції полонізації та руйнування церков було використано проурядову пресу, яка поміщала статі про «українську небезпеку» на Холмщині — Православну церкву в Польщі звинувачували у русифікаційній та українізаційній діяльності. Зокрема, в «Ілюстрованому Тигодніку Цодзєнному» від 24 березня 1938 року можемо прочитати, що «Зібрані громадяни міста Холма й околиці стверджують, що: 1) Православна церква на території повіту стала розсадником іншої, ніж польська, національної свідомості. 2) Деякі православні священики проводять серед православного польського населення або населення польського походження акцію переконування, що воно не є польським; 3) У стосунках із цим населенням вони послуговуються руською мовою. 4) Проповіді і навчання релігії відбуваються руською мовою. 5) Діяльність більшості православних священиків впроваджує різниці й тривожить до цього часу спокійне співіснування всього населення повіту. Повіт є у переважній більшості польським. У період боротьби з унією він надав докази того, що все населення, навіть без огляду на мову, якою воно послуговується, виявило почуття польської національної приналежності. Не виступаючи проти православної релігії, заявляємо, що всіма силами, всією своєю діяльністю не допустимо того, аби Православна церква була місцем руської або української агітації, а православні священики її представниками. Особливо протидіятимемо тому, щоб православне населення, яке говорить польською мовою, зрушувалося православними священиками».

Акція розпочалася навесні 1938 року, якраз напередодні Великодня. Закривали спочатку церкви, які діяли позаштатно чи неофіційно. Хоча також було закрито декілька офіційно існуючих парафій. Траплялися підпали храмів та залякування православного населення. Свого апогею акція набула у травні-липні 1938 року. Досить часто знищували все обладнання храму, були також випадки осквернення святинь та кладовищ. Польська дослідниця Мірослава Папєжинська-Турек пише: «Отже, які були наслідки цієї акції? Знищено всі об’єкти, які віддавна планувалося зруйнувати, а навіть більше. У цьому сенсі, з точки зору державної влади, акція мала успіх. [...] У ході руйнування не дотримано жодних принципів чи директив. Руйнувалося все, що здавалося владі зайвим, залишаючи Православній церкві лише абсолютний мінімум». Місцеве населення найчастіше не проявляло спротиву, боячись присутності поліції та війська. Однак є свідчення, що в декількох випадках православні стали на захист своїх святинь, проте з ними досить брутально розправлялися — били прикладами гвинтівок, цькували собаками, заарештовували.

Питання руйнування церков було піднято на засіданнях польського Сейму та сенату. Зокрема, Степан Баран, політик Українського національно-демократичного об’єднання родом із Галичини, сам греко-католик, підготував дві інтерпеляції до голови кабінету міністрів. Також інші українські депутати присвятили свої промови питанню руйнування церков на пленарному засіданні Сейму: слово у цій справі брали парламентарії Волинського українського об’єднання Степан Скрипник та православний священик о. Мартин Волков. На засіданні сенату 14 липня питання руйнування церков на Холмщині та Південному Підляшші порушили українські сенатори Микола Маслов та Остап Луцький. У своєму пастирському посланні щодо руйнування православних церков греко-католицький львівський митрополит Андрей Шептицький висловив обурення цими подіями.

Акція 1938 року спричинила негативну міжнародну реакцію. Про своє засудження заявив собор Російської православної церкви в еміграції, голова Православної церкви Болгарії навіть повернув польські відзнаки. Дипломатичними шляхами діяли традиційно православні держави. Активно протестувала російська й українська еміграція в Західній Європі та Сполучених Штатах і Канаді, формуючи негативний образ Польщі в пресі.

Вдалу метафору в оцінці подій представив Станіслав Цат-Мацкєвіч у статті, опублікованій у газеті «Слово» 31 липня 1938 року. Він пише: «Порівняння з дітьми насувається увесь час. Я бачив дітей, які на залізничній колії збудували пірамідку з камінців. Чи то були дуже злі, дуже зіпсовані діти? Ні — просто діти. Аж страшно подумати, що б вони могли вчинити, якби добралися до семафорів, стрілок, яку б спричинили катастрофу. Отож, таке руйнування православних храмів — це політика дітей, які добралися до семафорів і стрілок. Ці діти керуються благими намірами. Вони знають те, що знає кожен: що було б добре, якби три мільйони православних прийняли римський католицизм, бо він краще пов’яже їх із Польщею. Але, як справжні діти, беруться за справу в спосіб наївний і нищівний, бажаючи полагодити — псують, нищать, розбивають. Мудрий столяр не робить меблів із мокрих дощок. У справах національної, релігійної асиміляції треба вміти чекати. Нікого не навертають методом руйнування храмів. Навпаки, розпалюють пломінь пристрасті».

Історичне осмислення й заповнення білих плям перебігу акції руйнування Православних церков на Холмщині й Південному Підляшші, без сумніву, дає нам ключ до розуміння передумов подальших польсько-українських конфліктів в часи Другої світової війни. Історик Павел Борецький пише: «Події з 1938 року поглибили образи між поляками і українцями, вписалися в ряд взаємних кривд, що сягає ще епохи Вазів. Разом з тим — консолідували українську меншину в Польщі, не зважаючи на релігійні відмінності. Рахунок за політику правлячої еліти міжвоєнного періоду довелося заплатити полякам — населенню східних земель — в часи Другої світової війни». Подібну думку висловлює також Ришард Тожецкі, який твердить, що через помилки влади лише поглибилася прірва між українцями і поляками.

Дмитро ШЕВЧУК,
викладач Національного університету «Острозька академія»

Холмщина - минувшина і теперішність

2009-11-22T13:30:57Z

Холмщина - це вже поняття історичне, в основному внаслідок змін, які сталися тут упродовж XX століття. Історична Холмщина простягалася поміж Волинню, Галичиною, Люблінською землею і Підляшшям. Перші згадки про ці терени маємо в літописі Нестора, де мовиться, що по Бугу сиділи дуліби й бужани, а пізніше волиняни. Деякі дослідники вважають, що йдеться, тут про одне плем'я, яке згодом дістало назву від міста Волинь. Нагадаймо, що це місто стояло на лівому березі Бугу (тепер територія Польщі), відтак волиняни мешкали обабіч цієї річки, тому історично Холмщина є частиною Великої Волині.

Герб Холмщини
(спочатку був білий ведмідь між двома деревами в червоному полі;
пізніші джерела подають ведмедя між трьома деревами.
Інформація http://heraldry.com.ua/index.php3?lang=U&context=info&id=11#verh)

Проте не все в історії цієї землі таке очевидне. Нестор оповідає, що року 981 пішов Володимир „до ляхів" і зайняв Перемишль, Червен та інші їхні міста, що називалися Червенськими городами. Перемишль досить далеко від Холмщини, далеко натомість колишній Червен - це, певно, теперішнє село Чермно (за 50 км на південь від Холма).

Хто ж були оті „ляхи", ім'я яких у Київській Русі поширилося на всіх поляків? Оскільки держава польського князя Мешка І земель між Вепром і Бугом не охоплювала, належали вони тоді, мабуть, до Чеської держави. Тож Володимир відвоював їх у чехів, а не в поляків. Наробив замішання цим одним реченням славетний Нестор-літописець, то через нього польські й українські історики сваряться по сьогодні. Однак археологічні свідчення доволі однозначні. Переважна більшість знахідок у городищі Чермно східнослов'янського походження. Інший доказ - це те, що до другої половини XIV століття па території історичної Холмщини не було жодного римо-католицького костелу.

Завоювання Червенських городів польським королем Болеславом Хоробрим у 1018 році не змінило етнічного характеру цих земель, бо невдовзі відвоював їх князь Ярослав Мудрий і відтоді, з 1031 року, протягом більш як трьох століть вони перебували в складі Київської Русі, згодом - Галицько-Волинського князівства, становлячи їхній західний рубіж. Очевидно, що не раз цими землями проходили загони польських, литовських чи ятвязьких воїнів, але на прикордонних територіях було це тоді звичайним явищем.

Золотий вік Холмщини припадає на XIII століття. Ці землі були в ті часи вже досить густо заселені, налічувалося там близько 20 міст, з яких найважливіші Холм, Червен, Волинь, Сутійськ, Щекарів, Угровеськ, Верещин. У 1205 році в Угровеську містився вже осідок окремої православної єпархії, яку в 1240 році єпархії, Данило Галицький переніс до Холма. Якщо була там своя єпархія, то очевидно мусили також бути й десятки церков. За середньовіччя місто без церкви було ж немислимим. Християнство поширилось на цих теренах, як можна припустити, десь наприкінці Х століття, оскільки в недалекому Володимирі православну єпархію засновано вже в 992 році.

Об'єднане Романом Мстиславичем Галицьке-Волинське князівство було могутньою європейською державою. Належали до неї не тільки Волинь і Галичина, а й Холмщина, Берестейська земля, Поділля й Київщина. Романів син Данило дбав за Холмщину. Саме він заснував Холм і сильно укріпив його. Збудував тут чотири прекрасні церкви. Данило так полюбив це місто, що згодом зробив його навіть столицею своєї держави. Проте в 1259 році Холм дуже погорів (від „окаянної баби") і довелося все відбудовувати. Небайдужим був Холм і для Данилових онуків, тут їх і поховали, біля дідової гробниці в соборі Пресвятої Богородиці.

Усобиці, послаблення княжої влади й зазіхання сусідів призвели до занепаду Галицько-Волинського князівства, а тим самим і значення Холмщини. У середині XIV століття Галичину й Холмщину з Белзькою Холмщину землею загарбує Польща. І хоча ще потім довгі роки тривала війна за Волинь і Холмщину між Польщею і Литвою, доля Холмщини вже не змінюється. Повсякчасні війни й напади дуже зруйнували, а частково й збезлюднили край. Коли ситуація стабілізувалась, на родючу Холмську землю починають переселятися дедалі більше поляків і наприкінці століття було засновано навіть Холмську римо-католицьку єпархію. Очевидно, це ще рішуче не змінило національного обличчя краю, бо переселенців поляків налічувалося порівняно небагато. Скажімо, наприкінці XVI століття Холмська римо-католицька єпархія (як і православна, вона охоплювала також Белзьку землю) мала всього близько 60 парафій (православна вдесятеро православна більше). Для прикладу, в цілому Грубешівському повіті була тільки одна римо-католицька парафія.

Адміністративно Холмщина ввійшла до Руського воєвідства, яке включало також землі Перемиську, Сяніцьку, Львівську й Галицьку. Белзька земля творила тоді окреме, невеличке воєвідство. Холмщина в складi Руського воєвідства мала певну автономію, і її шляхта збиралася на окремих земських сеймиках. Холмська земля пізніше поділялася на три повіти: Холмський, Красноставський і Грубешівський. Перший з них був найбільший.

Наприкінці XVI століття після підписання Берестейської унії на Холмщині, як і на інших західноукраїнських землях, загострюється релігійно-суспільний конфлікт. Православних переслідували, не допускали до ремісничих цехів, міського самоврядування, відбирали в них церкви. По містах виникають церковні братства, які ставлять собі за мету оборону православ'я й прав українського населення. Боротьба тривала до другої половини XVIII століття, коли останні православні парафії в Холмській єпархії перейшли на унію.

До Уніатської Церкви належали тоді вже тільки нижчі верстви суспільства, переважно селяни, оскільки руська шляхта, а частково й міщани, переходили з православ'я безпосередньо на римо-католицький обряд. У цей час почав прискорюватись процес латинізації Уніатської Церкви, а відтак і полонізації української людності. Особливо посилився він після Замойського синоду 1720 року - тоді структуру, літургію й обряди Уніатської Церкви було значно наближено до римо-католицького взірця.

У XVII столітті події Визвольної війни українського народу почасти захопили і Холмщину. 1648 року Богдан Хмельницький зі своїм військом здобув Холм і ненадовго зайняв цілий край.

Після третього поділу Польщі 1795 року Холмщина відійшла до Австрії, а за рішенням Віденського конгресу 1815 року стала частиною Королівства Польського в складі Російської імперії; Холм з округою ввійшов до Люблінського воєвідства, перетвореного в 1837 році на губернію. Роля самого Холма значно зменшилась, у 1837-1866 роках не був він навіть повітовим містом і належав до Красноставського повіту. Проте весь цей час залишався осідком уніатської єпархії, яка обіймала також землі Південного Підляшшя. Була це зрештою єдина уніатська єпархія в Королівстві Польському, а від 1839 року і в усій Російській імперії.

У XIX столітті латинізація Уніатської Церкви на Холмщині значно посилилась. Майже повсюди з храмів було усунуто іконостаси, введено органи; ліквідовано деякі давні східні церковні свята й запроваджувано латинські; проповіді дедалі частіше виголошувано по-польському, бо значна частина уніатського духовенства тоді вже сполонізувалася. Розвиток шкільництва (до 60-х років XIX століття воно було виключно польським), польської культури й національної свідомості дуже впливали на українське населення, особливо в містах. Щораз більше уніатів покидають свою Церкву й стають латинниками (римо-католиками). Скажімо в Красноставі, який колись мав дві церкви, у 20-х роках минулого століття вже не лишалося жодної. В інших містах кількість парафіян неухильно зменшується. Зникають навіть деякі сільські парафії, особливо в західній смузі Холмщини, на польсько-українському етнічному суміжжі. Коли переглянемо статистичні дані, зауважимо, що в XIX столітті кількість уніатів па Холмщині не збільшилась, що весь натуральний приріст населення поповнював ряди латинників. Уніатську Церкву презирливо називали „мужицькою вірою", і справді, позбавлена вищих верств, вона мусила піддатись навальному тиску Римо-Католицької Церкви.

Після польського повстання 1863 року російський уряд усвідомив загрозу цілковитої полонізації населення Холмщини й вирішив ліквідувати Уніатську Церкву й звільнити вірних од польського впливу, тим більше, що серед частини уніатів були тенденції тяжіння до православ'я. Проте в російській адміністрації не багато знайшлося таких людей, як князь В.Черкаський, котрі передбачали, що навернення на православ'я не буде легким, бо частині уніатів воно зовсім чуже, а російська мова, яку несла в край Російська Православна Церква, холмському селянинові просто незрозуміла. Насильницька ліквідація унії, а також запровадження російських звичаїв і російської мови в Церкві спричинилися до того, що велика частина місцевого населення не захотіла приймати православя, а воліла потайки ходити до костелу. Це, звичайно, сприяло дальшій полонізації, до того ж польські організації і далі провадили тут активну роботу. Коли в 1905 році цар Микола II видав толеранційний указ, який допускав добровільний вибір віровизнання (крім уніатського), на Холмщині 20 відсотків колишніх уніатів (на Південному Підляшші 60 відсотків) перейшли на римо-католицький обряд. Враховуючи втрати Уніатської Церкви в XIX столітті, виходить, що не менш як 200 тисяч місцевих українців прийняли тоді римо-католицький обряд, а згодом цілком полонізувались. Русифікаторська політика влади щодо українського населення цих земель дала, як бачимо, прямо протилежний результат - замість відвернути полонізацію, вона посприяла їй.

Тоді в російських правлячих колах вирішено було повернутись до старої ідеї виділення Холмщини й Підляшшя зі складу Королівства Польського (Привіслян'ського краю) і приєднання їх до Київського генерал-губернаторства. Холмську губернію створено щойно в 1912 році завдяки передусім наполегливості холмського єпископа Євлогія, члена Державної думи. До складу Холмської губернії ввійшли ті землі, на яких більшість становило українське населення.

Незабаром почалася перша світова війна. Майже все православне населення Холмщини з намови і під тиском російської влади подалося в „біженство". Разом з населенням вивезено з Холмщини численні пам'ятки культури: давні церковні книги, ікони, у тому числі Холмську чудотворну ікону Богородиці. Майже нічого з тих скарбів не повернулося на Холмщину по сьогодні.

Біженці опинилися в різних частинах Російської імперії, навіть у Сибіру й азійських краях. Незважаючи на тяжкі умови біженства, серед холмщаків розвинулось громадське життя, в різних місцях постали допомогові комітети. Після Лютневої революції 1917 року в багатьох губерніях Росії й України відбулись збори і з'їзди втікачів з Холмщини.

Найбільше таке зібрання - Всенародний з'їзд Холмщини проведено 7-12 вересня в Києві, в будинку, де засідала Українська Центральна Рада. У з'їзді взяв участь М.Грушевський, сам уродженець Холма. Тоді вибрано було делегатів від Холмщини до Центральної Ради та ухвалено кілька резолюцій, в яких заявлялося, що холмщаки є частиною українського народу, а Холмщина повинна ввійти до складу Української держави. Холмщаки активно включались у творення української державності. Все це засвідчувало зростання в їхній масі національної свідомості.

Проте майбутнє Холмщини лишалося невирішеним, оскільки невідомою була доля різних теренів Російської імперії, далі тривала війна, а, крім того, на цей край претендували поляки.

Після масової евакуації українського населення Холмщина стала майже польським краєм. На рідній землі зосталося лише десь 15 тисяч українців. Навпаки, все польське населення залишилось на місці й становило тепер 85 відсотків усієї людності краю. Холмщина перебувала під австрійською окупаційною адміністрацією. Невдачею скінчилася спроба організувати в краї українське культурно-освітнє життя, зокрема шкільництво, бо цьому протидіяла австрійська адміністрація, що складалася переважно з поляків. На ці роки припадають і перші випадки захоплення церков та перетворення їх на римо-католицькі костели.

Справа Холмщини стала предметом переговорів між делегацією Української Народної Республіки і центральними державами наприкінці 1917 і на початку 1918 років у Бересті над Бугом. Остаточно за умовами Берестейського миру, укладеного 9 лютого 1918 року, в межі Української держави мала ввійти Холмщина та більша частина Підляшшя. Викликало це велике обурення й опір польського громадянства.

Незабаром почалося формування українських державних структур Холмської губернії. Українським губерніальним комісаром став відомий громадський діяч Олександр Скоропис-Йолтуховський. У Бересті почали діяти перші державні установи, виходив офіційний часопис - „Вістник Холмського губерніяльного староства".

Першочерговим завданням української адміністрації було повернення холмщаків з біженства. Почавшись у 1918 році, за української влади, це повернення розтяглося аж до половини 20-х років. До кінця 1918 року Холмщину зайняли польські війська, і поворотці з біженства опинилися в зовсім новій ситуації - у межах чужої держави. Становище їх було тим гірше, що найчастіше поверталися вони без жодного майна, навіть те, що їм пощастило взяти з собою, коли їх вивозили в російські губернії, вони втратили під час своєї вимушеної кількарічної мандрівки. Повернувшись, часто заставали свої господарства знищеними або зайнятими польськими осадниками. Ще й через кілька років після війни люди жили по землянках. Важко було відновлювати господарство й здобувати засоби до життя, доводилось жити надголодь, часто поворотців косили пошесні хвороби - тиф, іспанка, віспа...

Не тільки в матеріальному плані ситуація українського населення, що поверталося на рідні землі, була важка. Дуже обмеженими через вкрай неприхильне ставлення польської адміністрації і суспільності були і їхні можливості розвивати своє національне та релігійне життя. Вірні не отримували згоди на відчинення православних церков, не допускалось також відкриття українських шкіл.

За таких умов українські діячі розуміли своє завдання передусім у згуртуванні українського населення, поданні йому допомоги. Першою такою спробою на початку 1919 року стало організування з ініціативи Антона Васильчука Українського доброчинного комітету, перетвореного пізніше на Доброчинне товариство „Рідна хата". У вересні того ж року група українських діячів звернулася з „Меморіалом у справі українського населення на Холмщині" до прем'єр-міністра Польщі. Влітку 1920 року в Холмі з'явилися перші числа тижневика „Нове життя", а в червні 1921 року відбувся І Український народний з'їзд Холмщини і Підляшшя. Проте польська адміністрація зайняла щодо українського руху відверто ворожу позицію, Холмщиною прокотилося кілька хвиль репресій супроти української інтелігенції.

Переломним став 1922 рік. У червні було врешті зареєстровано Товариство „Рідна хата", організацію, що розгорнула на Холмщищ та Південному Підляшші всебічну культурно-просвітницьку діяльність. У липні відновилося видання газети „Наше життя". Та найважливішою подією стали парламентські вибори, проведені в листопаді. Українці Холмщини заініціювали створення Центрального українського виборчого комітету Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся. Його очолив знаний уже діяч Антін Васильчук. Комітет об'єднався з організаціями інших національних меншин у Блок національних меншин. Передвиборча кампанія принесла велике пожвавлення серед українського населення, виникли місцеві виборчі комітети, у багатьох селах і містах відбулися мітинги. Вибори закінчилися великою перемогою українців: від Холмщини ввійшли до польського парламенту - три посли. Крім того, українців з Холмщини було обрано в інших округах, загалом з-поміж 20 обраних тоді українських послів шестеро були холмщаки. А першим головою Української парламентарної репрезентації став посол Антін Васильчук з Холма.

Українське політичне життя дуже розвинулося в 20-х роках. Тоді розгорнули діяльність численні українські партії. Діяло кілька теренових відділів Української парламентарної репрезентації - Українські посольські секретаріати в Холмі, Томашеві. Замості, Тарногороді, Потуржині. Понадпартійним представництвом Холмщини й Підляшшя був Український народний комітет Холмщини і Підляшшя.

Проте найпотужніший осередок українського національного життя на Холмщині в ці роки являло Товариство „Рідна хата". Мало воно характер, подібний до поширеної на інших українських землях „Просвіти". Філії Товариства об'єднували українців по різних закутках Холмщини в організуванні українських хорів, аматорських театрів, розповсюдженні української преси, літератури. Ця культурницька, а водночас національно-освідомлювальна діяльність протистояла денаціоналізаторським впливам на українське населення численних польських громадських організацій і державних установ та адміністрації. Сприяло зміцненню українських національних позицій на Холмщині й розгортання кооперативного руху. Тутешні кооперативи підпорядковувалися Ревізійному союзові українських кооператив у Львові.

З середини 20-х років серйозною проблемою стало розбиття українського політичного життя на Холмщині. Брак національної політики польської держави, яка б зважала на інтереси й прагнення українського населення, і водночас тодішні важкі економічні умови життя спричинилися до радикалізації політичної постави українського населення. Не маючи змоги реалізувати свою програму, помірковані українські партії, що стояли на національній платформі, поступово втрачали свої позиції на користь радикальніших партій. Зокрема, значний вплив на населення Холмщини й сусідньої з нею Волині здобуло в ці роки Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання („Сельроб"), створене з ініціативи Компартії Західної України. Політичні конфлікти в українському середовищі переносились на всі ділянки національного життя.

Загострювалась також політика польської держави. Ніде на українських землях під Польщею тиск державних чинників не був такий сильний і безоглядний, як на Холмщині. Організаційні основи українського громадсько-культурного життя в краї підірвала наприкінці 1930 року заборона діяльності, а потім і розпуск Товариства „Рідна хата". 1932 року польська влада ліквідувала „Сельроб". Відтак єдиними українськи-ми структурами на Холмщині залишились українські кооперативи.

У міжвоєнний період стан посідання Православної Церкви на Холмщині та Південному Підляшші, тобто на території колишньої Холмської єпархії, зменшився з майже 300 до близько 50 легальне існуючих парафій.

Ліквідація українських храмів як державна справа

Додаток до листа люблінського воєводи Міністерству віросповідань і публічної освіти в справі ліквідації православних храмів і окатоличення українського населення (4 грудня 1937 р.):
СПИСОК ХРАМІВ

(Дальших сторінок в списку в архіві бракує)

Решта церков була відібрана під костели, польські культурні заклади або ж стояла зачиненою, і православним вірним не дозволяли їх використовувати. Влада примушувала священиків, хоч без особливого успіху, запроваджувати польську мову у відправи, проповіді й загалом у церковне життя. Репресивна політика польської адміністрації щодо Православної Церкви на Холмщині та Південному Підляшші дуже посилилась у 30-ті роки, а свого апогею сягнула в 1938 році, коли за участю поліції і війська було зруйновано більш як 100 церков. Був це нечуваний акт варварства - у мирний час в державі, яка пишалася своїми християнськими традиціями, нищено християнські храми... Викликало це обурення й протести в усьому світі.

Після програної Польщею вересневої кампанії 1939 року Холмщину було включено до створеної німецькою окупаційною адміністрацією т.зв. Генеральної губернії. Німці толерували українське національно-культурне життя і за кілька наступних років воно зазнало розквіту. У повітових містах було засновано Українські допомогові комітети, організовано численні українські кооперативи. Розвинулася мережа шкіл, причому вперше на Холмщині вони перейшли на українську мову. У Холмі було відкрито українську гімназію й середню промислову школу. Діяли українські освітні товариства. 1940 року відновлено Холмську єпархію, яку очолив архієпископ (з 1943р.- митрополит) Іларіон (проф. Іван Огієнко). Православним було повернуто собор у Холмі й багато колишніх їхніх храмів в усьому краї. Утворилися числені парафії, розпочали діяльність новоутворені єпархіальні установи (консисторія, музей. Духовна академія, видавництво. Виходили церковні часописи, „Холмський православний народний календар". Без перебільшення можна ствердити, що в ці роки на Холмщині відбулося національно-культурне й релігійне відродження українського населення.

Та в цей самий час край став ареною кривавої боротьби. Жертвами терору, розв'язаного окупантами, були як поляки, так і українці. Протистояли одне одному польське підпілля і українська „самооборона". З 1942 року дійшло до конфронтації між поляками і українцями. Терористичні акції польського підпілля проти української інтелігенції і духовенства, спалювання українських сіл і винищення їхніх жителів мали на меті застрашити мирне українське населення Холмщини. Символами цієї трагедії стали села Сагринь (700 жертв), Бересть (300 жертв).

З приходом Червоної армії в липні 1944 року Холм було проголошено першою столицею „Народної Польщі". Став він і місцем видання привезеного з Москви „Маніфесту Комітету національного визволення". Спроби легального українського національного життя за нової влади скінчилися невдачею. Уже наприкінці 1944 року почалося на основі договору між „урядом" УРСР і польським комітетом національного визволення спочатку добровільне, а потім примусове виселення українського населення на радянську Україну. Українське населення намагалися захистити відділи УПА, які перемістилися Холмщину. Вони боролися як Військом Польським, так і з підпіллям, хоч траплялись випадки непорозуміння між УПА і деякими формаціями польського антикомуністичного підпілля, навіть спільні збройні акції. Виселення тривало до середини серпня 1946 ку, тоді з Холмщини мусила їхати переважна більшість автохтонного українського населнння.

Остаточним розв'язком українського питання на Холмщині мала бути за задумом польського комуністичного уряду акція "Вісла", що охопила всіх українців, не виселених раніше. Після проведення її в 1947 році запишилось - випадком чи з недогляду влади - вже направду тільки поодинокі українці. Розпорошені по всій території краю, вони, звісно, мусили глибоко критися від оточення зі своїм українством. Заходами церковної ієрархії під приводом задоволення релігійних потреб „польського православного населення" вдалося зберегти на Холмщині лише кілька православних парафій.

У перше повоєнне десятиріччя не було жодної можливості повернутися на рідні землі чи розгoрнути національну діяльність. Така можливість з'явилася щойно з політичною „відлигою" 1956 року. Саме тоді влада дозволила утворити в Польщі Українське суспільно-культурне товариство. У відродження українського життя включились і холмщаки. „Відлигу" використано було також для часткового відновлення церковних структур. Повернення на рідні землі дуже незначною мірою торкнулося Холмщини.

У післявоєнний період на Холмщині не вдалося розгорнути ширшої національної праці, як з oгляду на малу кількість українського населення, так і на його заляканість. Тож єдиною структурою, що сприяла збереженню національної ідентичності чи принаймні відчуття окремішності, була тут Церква. Весь час зберігалась традиція найбільшого церковного свята Холмщини - празника Пречистої в Холмі. У 80-х роках відновлено в Томашеві традицію почитання Турковицької ікони Богородиці.

Зміна політичної ситуації в Польщі наприкінці 80-х років позитивно вплинула на становище українського населення. Наприкінці 80-х років велося в Холмі навчання української мови для дітей і молоді. У 1990 році створено в місті гурток Об'єднання українців у Польщі - першу легальну українську структуру на Холмщині після 40-х років. Завдяки діяльності гуртка часом відбуваються в Холмі скромні українські культурні заходи.

Певний поштовх до пожвавлення українського життя на Холмщині дають приїзди з України холмщаків-виселенців, влаштовувані заснованими на початку 90-х років у Львові, Луцьку, Рівному Товариствами „Холмщина". У 1992 році відбувся в Холмі з'їзд учнів колишніх українських шкіл Холмщини, тоді ж відзначено в місцевій церкві св.Івана Богослова 110-річчя від дня народження й 20-річчя від дня смерті митрополита Іїларіона. З цієї нагоди видано перше від 40-х років українське видання в Холмі - „Акафіст перед Холмською чудотворною іконою Богородиці". У вересні 1994 року Холм відвідали численні учасники І Світового конгресу українців Холмщини і Підляшшя, що відбувся у Львові, взяли вони участь у празнику Пречистої та відзначенні 75-річчя постання Товариства „Рідна хата".

І в церковному житті 1989 рік став переломним: відновлено тоді діяльність Холмської православної єпархії під назвою „Люблінсько-Холмська" (з осідком у Любліні). Очолив її єпископ Авель (Поплавський). Церкві повернуто кілька храмів, впорядковано майнові питання, створено низку парафій, побудовано нову церкву в Замості (на місці зруйнованої в 1938 р.), у Шиховицях поблизу Грубешева церква будується. Проте це радше символічне існування - нині на Холмщині є лише дев'ять православних парафій: у Холмі, Бончі, Угруську, Войславицях, Грубешеві, Томашеві, Тарногороді, Замості, Шиховицях; духовну опіку тут здійснюють чотири священики. Та Церква й надалі залишається найавторитетнішою структурою, що зв'язує жменьку українців Холмщини з рідною спадщиною, хоч далеко не завжди Церква має тут український характер. Довгі післявоєнні десятиріччя проповіді в церквах виголошували російською мовою, під сучасну пору починає входити в храми польська мова. Несміливі спроби бодай часткового привернення Церкві українського характеру припадають на останні роки після відновлення Люблінсько-Холмської єпархії.

Тепер на Холмщині зосталися лише сліди українства. Післявоєнні виселення змінили остаточно етнічне обличчя цієї землі. Немає вже співучої Холмщини... Не співають тут українських пісень, а українську мову можна почути на вулицях Холма хіба що від приїжджих з сусідньої Української держави, проте їм здебільш навіть і на гадку не спадає, що перебувають вони в славному княжому Холмі, для них це просто прикордонне польське місто „Хелм". Не велике зацікавлення долею місцевих українців та пам'яток української культури на Холмщині виявляють і офіційні представники незалежної України.

Національне життя нечисленних українців, котрі живуть нині на Холмщині, досить скромне й зосереджується в основному довкола Церкви. Молоде покоління великою мірою асимілюється. Дедалі менше лишається пам'яток української культури. Проте і їх польська суспільність не завжди сприймає як пам'ятки властиво української культури.

Сумна дійсність...

Григорій Купріянович, Микола Рошенко

ДЖЕРЕЛО

Родинне

2009-11-21T19:29:13Z

От поглянувши на ці фото:

До якої конфесії можна віднести цей храм?

Станом на сьогодні це римо-католицький храм св.Яна Хрестителя.
З цим храмом пов*язана історія родини. Ранішеі це був православний храм в с.Черничені, Грубешівський повіт Речі Посполитої. В селі жили в більшості українці. Принаймі там були землі якими володіли мої діди-прадіди. Нещодавно навіть надибали нотаріальне посвідчення купівлі землі.

Але цікаво більш те, що навіть після ремонту храму на стінах лишилися православні образи.

Та у нас "високі гості"!

2009-11-21T18:11:58Z

Йдучи до собору помітив активність комуняк на площі. Виходжу з собору - а вони ще й там, але вже репетують: "...та Бандера поляків різав... комуністи квартири давали". Підхожу, питаю:"Хлопці Ви за гроші тут? людей, хоч не баламудьте". Бо люди як раз зі служби йдуть - Михайла ж, а хто з поминальної... У відповідь чую:"Та за які гроші !!!" Опонент віку 22-24, саме як раз "вхопитися і нести ідею" в маси, - за гроші. Тішусь що одну бабцю вдалося переконати у тупізні агітаторів, бо почала молодикам розповідати про висланців та замордованих на Соловках.

А виявилося, що у нас в гостях сам комуністичний жеребчик )))

Бабусі ...

2009-11-15T15:54:50Z

Старесенька, іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров`я, де тепер воно?
І знов іде... Зникає за деревами...
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.
Горить ліхтар, ніхто не погасив.
Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!
Якими я скажу тобі словами,
що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать.
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежить.
Ну, космос, ну, комп`ютер, нуклеїни.
А ті казки, те слово, ті сади,
і так по крихті, крихті Україна - іде з тобою, Боже мій, куди?!
Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.
Зверни додому з білої доріжки.
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?
Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...
Старесенка, іде чиясь бабуся,
і навіть хтозна, як її імя.
А я дивлюся у вікно, дивлюся, щоб думати, що, може, то моя.
(Л.Костенко)

Кривава Волинь (Закінчення по Любомльському та Шацькому р-нах)

2009-11-10T16:00:11Z

Ми їх і на "Мінутє слави" - порвали ))))

2009-11-09T08:19:24Z

Волинь - рулить!!!
Хоча Стінг мені більше сподобався

Приєднався ~;-P

2009-11-06T15:46:01Z

Книга «Кривава Волинь» Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

2009-11-06T15:24:08Z

Уривок з книги:

" Коли я почув, що польські дослідники трагічних подій на Волині у роки минулої війни Владислав і Єва Семашки (до речі, земляки із села Свійчова Володимир-Волинського району) описали те, що творилося в цей час чи не в кожному селі на моїй батьківщині, у мене виникло нестримне бажання прочитати, а що ж там вони написали про мій рідний Вижгів. Бо ж з дитинства у моїй пам’яті живе розповідь нині вже покійної бабусі Ганни про підступний напад на село 22 грудня 1943 року поляків у формі вояків Української Повстанської Армії, закатованого священика Миколу Покровського, зарубаних мого прадіда Івана Міщука, тітку Олександру разом з чоловіком Іваном Зінчуком та трирічною дочкою Галею. Переді мною постійно стоять розкидані по вижгівських хуторах могили спалених родичів-сусідів Савчуків: восьмимісячного Володі, п’ятирічного Сергійка, восьмирічного Антона з його мамою Харитиною, розстріляного сліпого Павла Зінчука.
Мій колега-журналіст із Луцька Андрій Бондарчук десь дістав книгу Семашків, скопіював і надіслав мені кілька сторінок з розповідями про Вижгів і найближчі до нього села. Я вхопився за них, читаю і очам своїм не вірю: «У серпні 1943 року... у лісах коло Вижгова збиралися упівські боївки, а в самому селі розташовувалась сильна пляцувка УПА(!?)... 22 грудня 1943 року польський відділ, сформований з частини партизанського відділу АК поручника Казиміра Філіповича «Корда» і партизанського відділу АК підпоручника Станіслава Вітамборського «Малого», які розташовувались на околицях Римачів (Бережецька гміна Любомльського повіту), здійснив напад на боївку УПА, що перебувала у Вижгові. Однак виявилося, що у селі боївки не було(!!!?), а був лише постерунок(!?), який зліквідовано, застрелено 4 упівців(!?) і попа Покровського».
Я перебираю у голові загиблих односельчан, прикидаю, кого могли поляки зарахувати до упівців. Але на пам”ять усе спадають імена жінок, дітей... «Хіба старих дідів Йосипа Савчука, Левка Шишелу, Зіновія Ольховського-Савчука? Але ж усіх їх повбивали на власних подвір’ях! Ага, ще ж у Вижгові переховувалися біженці... Під повстанця підходить Карп’юк Дмитро з Бовтунів. Тільки у нього замість зброї на руках були діти! І його не розстріляли, як пишуть Семашки, а закололи штиком разом з дружиною Євою, дочкою Лєною та одномісячним сином Миколкою, якого нападники настромили на кілок. То, певне, випадкова помилка вкралась у дослідження поляків»,- подумав я і вирішив прочитати інформацію про сусідні села. І ось що вичитав: «7 вересня 1943 року партизанський відділ АК поручника Казиміра Філіповича «Корда» розбив угруповання упівців під Висоцьком... Село як база УПА, що загрожувала людям, які зібрались у Римачах та Ягодині (Бережецька гміна) було спалено... Кількість полеглих у бою українців невідома». З польського боку не було жертв. Цікавий бій!
У статті про село Радехів Семашки розповідають, як там упівська боївка розстріляла із засідки трьох розвідників з батальйону поручника Міхала Фіалки «Сокола» 27-ої Волинської дивізії піхоти АК. Четвертий поранений розвідник втік з місця пригоди і про все розповів своєму командувачу. Після цього на Радехів вирушила польська каральна експедиція, «у результаті якої трупи було відвойовано, а село знищено(!?)».Культурно і красиво, без жодної жертви!
Чомусь у своїй книзі Семашки жодним словом не обмовились про українське село Чмикос, де кілька тижнів квартирував батальйон Міхала Фіалки і звідки поляки вчинили збройний напад на Радехів. Зате вони до найдрібніших подробиць (із переліком усіх жертв) розповідають про чи не вдвічі меншу од Чмикоса однойменну польську колонію, яку 29 серпня 1943 року так само, як і Радехів, було знищено, але вже упівцями. Коли ж я прочитав усю книгу Семашків «Геноцид, вчинений українськими націоналістами над польським населенням Волині 1939 -1945», то зрозумів -- не для встановлення історичної правди написана вона, а для того, щоб виставити нас -- українців -- перед усім світом злочинцями, влаштувати міжнародний суд і зажадати від нашої держави відповідних компенсацій!
Завдання, як бачимо, не з простих. Але щоб полегшити його виконання, поляки пішли на деякі хитрощі. По-перше, розуміючи, що розгляд українсько-польського конфлікту в історичному аспекті, з’ясування причин його виникнення, заведе їх у тупик, поляки все це обминули. Зрештою, вони навіть сам термін «українсько-польський конфлікт» вирішили заперечити. Мовляв, не було такого! Не було причин для його виникнення! Поляки та українці до 1939 року жили добре. «Прикладом доброго співжиття, на їхню думку, було укладення польсько-українських шлюбів..., виступ у ролі хрещених батьків, дружків і дружок на весіллях... В школах (Семашки соромляться сказати «польських» -- І. О.), до яких ходили діти різних національностей, де вчителями були (Семашки знову забувають сказати слово «переважно» -- І.О. ) поляки, ( і зрідка -- І.О.)українці, євреї, ставлення до всіх учнів було однаковим (якщо не брати до уваги фактів, які заперечують це твердження -- І.О.)». Справді, українці жили з поляками добре, доки задовольнялися польською початковою освітою, доки не порушували питання про здобуття навіть середньої спеціальної освіти, доки не заїкались про відкриття української школи чи ще якогось українського культурного закладу, доки не претендували ні на які державні посади, а закопували свій талант у землю чи гній. Як тільки українці починали ставитии вищезазначені питання, то добре співжиття у них з поляками припинялося. Але про це польські дослідники волинських подій воліють не згадувати. Чому? Бо, бачте, від цього може розсипатись уся схема побудови їхніх звинувачень на адресу українців.
По-друге, поляки відкинули розгляд українсько-польського конфлікту на Волині у тісному взаємозв’язку з подіями на інших землях, зокрема на Холмщині, де також поруч проживали українці і поляки. Для чого? Бо тут, бачте, поляки першими почали знищувати передових українських діячів, які під час німецької окупації активно взялись за національно-культурне відродження. Розповідь про події на Холмщині завадила б покласти усю відповідальність за розв’язання братовбивчої війни на українців.
По-третє, щоб вибити з-під ніг українців ще один важливий аргумент, який дає їм право на національно-визвольну боротьбу проти окупантів і якоюсь мірою виправдовує їхні дії у цій боротьбі, поляки вирішили не згадувати про етнічну належність Волині.
По-четверте, аби не збляк «геноцид» поляків на Волині, польські дослідники знехтували у своїй праці свідченнями українців, документами українських архівів, у яких мова йде про жорстокі криваві напади вояків Армії Крайової на українські села. Але це не заважає професорові Шавловському стверджувати: «Праця (Семашків -- І.О.) остаточна у сенсі повного, глибокого і об’єктивного дослідження теми». У такому випадку люди кажуть: «Боже, вбережи од таких об’єктивних дослідників і таких їхніх поціновувачів”.
Таким чином, відкинувши наукові принципи дослідження (всебічний розгляд події, явища в історичному причинно-наслідковому аспекті та у взаємозв’язку з іншими подіями, явищами), поляки повністю розв’язали собі руки для створення на окремих фактах узагальненого образу українського повстанця-сокирника-різуна, у якого за душею нема нічого людського, окрім лютої ненависті до представників інших національностей. Для переконливості вони почали висмикувати усе, що можна і не можна, з української історії, фольклору, літератури. Так, професор Ришард Шавловський у передмові до книги Семашків узявся висновувати жорстокість вояків УПА «з гайдамацьких традицій, які сягають ХУІІ і ХУІІІ століть (повстання Хмельницького і Коліївщини), коли жертв рубали сокирами, вкидали поранених у колодязі, перерізували пилками, тягали конем...» Але професор чомусь впритул не бачить, що з часів Хмельниччини і Коліївщини бере початок і польська традиція, яку взяли на озброєння вояки АК, «культурно» розправлятися з непокірними.Ось як її описує в «Історії України-Русі» Микола Аркас: «Його (Гонту-І.О.) присуджено ось на яку люту кару: перших десять день кат повинен був вирізувати щодня з його спини пасмо шкури, на одинадцятий день одрубати обидві ноги, на дванадцятий -- одрубати голову і шматки його тіла прибити до шибениць по чотирнадцяти містах України. Браницький зменшив цю кару і звелів стяти голову Гонті вже на дев’ятий день, а все інше до чого присуджено, робити вже на трупі. До того йому порізано було язика, бо боялися, щоб він чогось не виявив». Семашки, правда, передають цю традицію такими сором”язливими словами: «Вояки 27-ої Волинської дивізії піхоти АК (всього-на-всього -- І.О.) знищили українське село...», «Партизанський відділ АК (всього-на-всього -- І.О.)спалив село, і воно перестало існувати як база УПА». Не хоче чути професор Шавловський і основної думки Шевченкових «Гайдамаків»: «Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами.Не хай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться од моря й до моря -- слав’янська земля».
Щоб вразити весь світ «українським варварством», польські дослідники акцентують увагу на тому, що під час українсько-польського конфлікту навіть доходило до того, що українські людовбивці «змушували українського чоловіка чи навіть українську жінку власноручно вбити польського члена подружньої пари. Таке варварство у подібних ситуаціях ніколи не траплялося серед змішаних подружніх пар (наприклад польсько-російських) у совєтів або серед німецько-єврейських у Німеччині».
Очевидно, для поляків зразком подружньої вірності є загальновідомі факти отруєння Адольфом Гітлером своєї дружини Єви Браун, розкошування у Кремлі таких совєтських діячів, як Михайло Калінін, В’ячеслав Молотов, у той час, коли їхні кохані дружини в концтаборах валили ліс у сибірській тайзі.
Зрештою, я перевірив усі факти розправи українців над своїми польськими дружинами чи співмешканками, які, згідно із Семашками, нібито мали місце у селах Мосир, Савоші, Рівне та Сокіл Любомльського району. Жоден з них не підтвердили очевидці цих подій. Навпаки, під час розслідування цих фактів я почув розповіді про злочини поляків проти своїх українських родичів. Так, у селі Полум’яному Володимир-Волинського району люди розповіли про чоловіка-поляка Софії Шевчук Вітуля із села Видранки цього ж району, який зарубав свого тестя Власа і його дружину Марію Ющук із села Штуня Любомльського району, лишивши сиротою їхнього десятирічного сина Анатолія.
Ще одну трагічну історію мені розповіли у селі Бережцях Любомльського району. Там, на хуторі Мутвиця, один поляк залицявся до дівчини Марії Капелян. Але та усе відмовляла йому. Під час збройного нападу поляків на родину Капелянів восени 1943 року залицяльник власноручно розстріляв свою кохану, що стояла на колінах і молилась перед образами. Свідком цієї картини була мати Марії, росіянка Наташа, яка дивом лишилася живою і про все розповіла односельцям.
Аби зробити більшою цифру польських жертв на Волині, а відтак і більший рахунок виставити Україні, польські дослідники вдалися навіть до відвертих фальсифікацій. Так, розповідаючи про злочини у невстановлених місцях(!?) Любомльського повіту, Семашки зазначають: «У вересні 1939 року після приходу Червоної Армії, місцеві українці, зорганізовані у банди, протягом трьох днів розправлялися з поляками у гміні Пулемець, мордували і різали відступаючих солдатів Війська Польського, офіцерів, підофіцерів, військових осадників, поліцаїв, урядників. Загалом там загинуло 300-400 осіб. Вздовж шосе Влодава-Піща лежали трупи замордованих поляків». Щоб стала зрозумілою висловлена тут фальш польських дослідників, варто подати хроніку подій з конкретними назвами польських військових з’єднань, які тут діяли, складену істориком Андрієм Руккасом. «Наступного дня (25 вересня -- І.О.) дивізія «Кобрин» підійшла до містечка Шацьк Любомльського повіту. На той момент влада тут належала революційному комітету, котрий був створений 18 вересня за ініціативи місцевих комуністів. Ревком мав власний збройний загін, жертвами якого, зокрема стали начальник шацького надлісництва та лісничий із села Світязь (разом із дружиною і дочкою).
Захопивши зненацька місцевих повстанців, кавалерійський ескадрон дивізії «Кобрин» швидко вибив їх із населеного пункту. Під час короткого бою загинули кілька партизанів...
Впродовж 25 вересня в районі Шацька зібралися розрізнені з’єднання оперативної групи «Полісся», які до цього часу рухалися окремо одне від одного. Наступного дня війська генерала Ф.Клеєберга форсували Західний Буг в районі Влодави, залишивши територію Волинського воєводства.
Слідом за військами генерала Ф.Клеєберга (на відстані дво-триденних переходів) поліськими лісами з-під самого радянського кордону відходили на захід близько 6 тисяч вояків, в основному з Корпусу Охорони Прикордоння (КОП), під командуванням генерала В.Орліка-Рюккеманна...
У подальшому війська генерала В.Орліка-Рюккеманна вийшли до містечка Шацьк (28 вересня), де розбили радянський танковий батальйон(!?).Форсувавши Буг, вони продовжили марш у західному напрямку, але 1 жовтня біля села Витичне, знову зіткнувшись з радянськими частинами, були розсіяні». Озброївшись такими даними, тепер можна зовсім по-ішому прочитати інформацію Семашків: «У вересні 1939 року, не після, а перед приходом Червоної Армії протягом трьох днів (з 25 по 28 число), не місцеві українці, зорганізовані у банди, розправлялися з поляками у гміні Пулемець, мордували і різали відступаючих солдатів Війська Польського, а саме Військо Польське (багатотисячна оперативна група «Полісся» генерала Ф.Клеєберга та шеститисячне військо генерала В.Орліка-Рюккеманна) господарювало тут і диктувало свої умови». Зрозуміло, що ніякі банди нічого йому зробити не могли. Тільки 28 вересня після кровопролитного нічного бою під Шацьком військ генерала В.Орліка-Рюккеманна з Червоною Армією, у якому з обох боків загинуло по кілька сотень вояків, коли основні сили поляків відступили за Буг, червоноармійці узялися розправлятися з пораненими та захопленими у полон жовнірами. 28 з них розстріляли біля села Піща. Донедавна там існувала могила. Вбитих у бою поляків похоронили у двох великих братських могилах у Шацьку. Вони існують донині. А от де похоронені «300-400 замордованих українцями солдатів Війська Польського, офіцерів, підофіцерів, військових осадників, поліцаїв та урядників, трупи яких лежали вздовж шосе Влодава-Піща», не знають ні українські селяни-очевидці цих подій, ні польські дослідники їх -- Семашки. Бо цей факт висмоктано з пальця.
Однак, незважаючи на названі хиби, дослідження поляків користується великою популярністю у Польщі. Воно побачило світ завдяки підтримки канцелярії президента, бюро національної безпеки, міністерства культури Речіпосполитої Польської, громадських організацій. Книга відзначена кількома преміями. Очевидно, і в цьому питанні наші західні сусіди керуються принципом «рації стану», який дозволяє нехтувати Мораллю, Істиною заради державної вигоди.
Але дивує інше: деякі українські дослідники волинських подій сприймають за чисту монету подібні розвідки польських істориків, посилаються на їхні неправдиві твердження, чим спотворюють перебіг українсько-польського конфлікту, вводять український загал в оману. Так, Ігор Ільюшин без коментарів з праці в працю переносить хроніку нападів польських збройних загонів на українські села. А Володимир Сергійчук уже цитує ту хроніку, подану в книгах свого колеги, як доконаний науковий факт. Показовим є у ній таке повідомлення: «29 лютого (1944 р.-І.О.) -- напад загону «Корда» (К.Філіпович) на базу УПА в с.Пшекурка Любомльського повіту та її знищення. З польського боку загинула 1 особа і 2 було поранено. З українського - 5 осіб загинуло і 1 був поранений».
Знавця польської літератури з цього питання чомусь не насторожив коментар Владислава і Єви Семашків у книзі «Геноцид, здійснений українськими націоналістами над польським населенням Волині 1939-1945» до статті «Село Перекірка», де вони зазначають: «Згідно з Іваном Кічиєм у Пшекурці (Перекірці -- у його написанні) загинуло 38 осіб, але він не згадує, що це були упівці». Добросовісний дослідник за кілька років, які минули після виходу книги Семашків, на яку, до речі, він посилається у своїй книзі «Волинська трагедія 1943-1944рр.», міг би з’ясувати справжні обставини цього нападу. Для цього не треба їхати за кордон у Варшаву чи Лондон, копирсатися в київських чи волинських архівах, а варто побувати на місці події, у селі Боровому Любомльського району, куди переселили перекірців, зустрітися з очевидцями нападу (слава Богу, вони ще живі). І люди розкажуть, що ніякої бази УПА в українському селі Перекірка не було. Тут з 28 на 29 лютого 1944 року ночував лише рій повстанців, який на деякий час кулеметним вогнем зупинив польських нападників і дав можливість більшості мешканців утекти до лісу. Справді в цій сутичці було вбито одного польського вояка та кількох поранено. Поранень зазнав і повстанський кулеметник, офіцер Червоної Армії, втікач з німецького полону Микола. А 38 жертв нападу загону «Корда» (Казиміра Філіповича, який, до речі, перед війною тут учителював) склали беззахисні старики, жінки і діти. Серед них: родина Андрія Ковальчука (батько, мати, тітка, спалена в хаті дружина з трирічною дочкою та п’ятнадцятирічний син), заколений штиками дев’яносторічний Леонтій Романюк, спалена в хаті з трирічним сином Анастасія Романюк, розстріляні п’ятнадцятирічні Володимир Охманюк з Полап та Павленко Андрій з Гущі, Анна Гайко з дочкою та трирічним сином, Мужилко Дарія з дворічним сином з Рівного та інші. Ось кого зарахували до упівців польські дослідники, а Ігор Ільюшин сприйняв це за чисту монету і дивується «разючій невідповідності в кількості українських і польських жертв жертв», бачте, «за польськими підрахунками, внаслідок українсько-польської ворожнечі з польського боку на Волині тільки впродовж 1943р. загинуло щонайменше 35 тис. осіб, з яких близько 18 тис. із встановленими прізвищами ( на думку польської сторони, це виключно жертви ОУН і УПА), а з українського -- до1-2-х тисяч. Щодо українських підрахунків, то таких в Україні ніхто централізовано не проводив» -- -скрушно констатує він.
Українсько-польське протистояння у Любомльському та Шацькому районах Волині мало свої особливості. Хоча сюди долітали відомості про напади поляків на українців Холмщини, про криваві побоїща на Ковельщині, Володимирщині; хоча тут перед німцями вислуговувалися поляки: начальник дисциплінарного табору Метельський, керівники штатс-гутів у Машові Войцеховський, у Городньому -- Кнапінський, лісники Радомський (Штунь), Ленкау (Почапи), Кракевич і Штилько (Світязь), Стоколяс (Пехи) та Белінський (Гуща); хоча на колонії Острови у засідці поляки вбили двох українських хлопців Івана Головенка та Миколу Біднюка з хутора Бабаців, які ходили до польських дівчат на вечірки; хоча у селі Рівному прислужниця островецького костьолу розповідала про підготовку поляків до нападів на українські села, -- місцеві українські воєнізовані формування не готові були до антипольських акцій. По-перше, вони були невеликими (саме на території Любомльського повіту діяла лише третя сотня з куреня «Лисого» (Івана Климчака), яку сформував на хуторі Кургани біля Радехова виходець з Львівщини Іван Зарічнюк-«Ворон»). По-друге, до кінця серпня 1943 року сам курінь зазнав чималих втрат у боях з німцями та червоними партизанами.
Як відомо, тільки-но «Лисий», обдуривши німців, вивів у ліс і прилучив до повстанців 186 курсантів зі школи поліції селища Матієва (нині Луків Турійського району), як одразу на дизертирів було послано каральний загін, який налічував біля 500 гітлерівців. Неподалік від села Стара Гута (Ковельського повіту) на Великдень 1943 року відбувся запеклий бій. Упівці підпустили карателів на невелику віддаль і раптово відкрили шквальний вогонь. За розповідями старогутян, у бою відзначився молодий повстанський кулеметник Костянтин Ясинський, який скосив не один десяток гітлерівців, але й сам поліг у бою. Всього німці втратили тут 120 вояків. Вбитих вони після бою вивозили вантажними автомобілями. Зрозуміло, що втрат зазнали і упівці. І досі оплакує свого брата Кузьму, який поліг у тому бою Анастасія Пархомук із села Запілля, яке дало Українській Повстанській Армії 35 вояків. До речі, саме біля Старої Гути був штаб сотні УПА, якою командував запільчанин Петро Хавхун «Байда».
У липні, після християнського свята Петра і Павла, рій упівців влаштував засідку на німецьку автоколону на трасі Любомль-Шацьк біля села Власюки. Влучним кулеметним вогнем вони знищили кілька легкових і вантажних автомобілів, 41 окупанта. Оговтавшись від несподіванки, гітлерівці зосередили вогонь по кулеметній залозі. Загинули троє повстанців. Решта упівців (з двома пораненими побратимами) відступила до села Перешпи (нині -- Заозерне).
Дошкульного удару зазнало керівництво ОУН Любомльського району у серпні 1943 року. Біля села Радехова червоні партизани захопили у полон і закатували, як зазначено у списку «разоблаченных и растреляных предателей Родины», що надійшов до Українського штабу партизанського руху 21 липня 1944 року, «военного руководителя националистов по Любомльскому району Бинюка Ивана Дмитриевича», «районного руководителя националистов Мулявку Ивана Сильвестровича», «националиста Абрамовича Николая Романовича», «разведчика националистов Семена Ивана Остаповича» та інших. Але найбільших втрат повстанці зазнали у боях і сутичках з червоними партизанами біля Нудиж та Головного. Як повідомляється у розвідданих командира третього батальйону розвідки партизанського з’єднання М.Новикова станом на 10 серпня та 10 вересня 1943 року, 10.08.1943р. у селі Нудиже місцеві націоналісти влаштували поблизу кладовища засідку на червону диверсійну групу. Потрапляли у засідки та піддавались обстрілу червоні диверсійні групи і біля Головного та Скрипиць. А, згідно з розповідями жителів села Заболоття, тут, поруч із Нудижем, упівці три рази вступали у бої з червоними партизанами, які базувались у селі Явірник. Десятки полеглих були з обох сторін.
До кінця серпня 1943 року активні бойові дії упівців на Любомльщині припинились. Повстанці змінювали дислокацію, заліковували рани, під час багатолюдних похоронів полеглих у боях агітували молодь вступати в ряди УПА. Останннє давалось не просто. Бо серед населення переважали пацифістські настрої. До повстанських командирів часто звертались старі батьки з проханням відпустити синів допомогти зібрати вирощений врожай. Тому наказ вищого керівництва атакувати поляків для куреня «Лисого» був несподіваним. Аби його виконати, командири пішли на хитрощі: чотовим, ройовим, станичним, старостам сіл вони наказали збирати чоловіків з сокирами, лопатами нібито для розбору залізничних колій. На збори до сіл Полапи та Сокіл було мобілізовано чоловіків і з сусіднього Ковельського повіту. Коли на збірці на хуторі Ликошина, повідомили справжню мету акції (знищення колонії Чмикос), дехто із селян почав обурюватися Тоді їм пригрозили розстрілом. А біля самої колонії за невиконання наказу вбити польського пастуха навіть було розстріляно чоловіка із села Заглинок. 29 серпня 1943 року в обідню пору колонію було оточено. Озброєні чоловіки заходили у хати, запитували, хто з присутніх поляк, і, починаючи з господаря, виводили мешканців на вулицю, де вбивали їх ударом обуха по голові. Втікачів розстрілювали з вогнепальної зброї. Дехто із мобілізованих селян, побачивши жахливу картину, втрачав самовладання, дехто спромігся втекти з акції. Загалом, як зазначають Семашки, загинуло у колонії Чмикос 152-154 особи, в тому числі жінки, діти, старики і учасники підпілля. Врятуватись вдалося приблизно шістдесяти особам. Це, переважно, ті поляки, які їздили у цей день до Любомля у костел на службу Божу.
Вночі з 29 на 30 серпня напади було вчинено на польські села Кути та Янківці. У Кутах, згідно із Семашками, загинуло 209- 210 осіб, у Янківцях -- 86-87 осіб. Решта мешканців врятувались втечею у польські села Ягодин і Римачі, що розташовувались поблизу залізниці, яку охороняли німці. Вранці 30 серпня упівці з сотні «Байди» (Петра Хавхуна) разом із мобілізованими селянами оточили польські села Островки та Волю Островецьку. Тут загинуло, згідно із Семашками, відповідно 476 і 572 особи. Серед польських жертв у цих селах також були жінки, діти, старики, члени підпільних пляцувок, які не зорганізували ніякого опору. Станіславові Музиці вдалось вислизнути з оточення в Островках, добратися до польської пляцувки у Новому Ягодині і попросити допомоги. Але її не було надано. На зворотному шляху Станіслав Музика загинув. Після кривавої розправи над населенням цих польських сіл частину їхнього майна, продуктів забрали повстанці для поповнення запасів на своїх базах, частину майна в Островках разом із пораненими людьми вивезли на автомобілях німці. До спалення будівель у Волі Островецькій та Островках приходили сюди за добром і українські селяни з довколишніх сіл. Але ці походи для декого з них закінчились трагічно. Поляки влаштовували тут на тих, хто хотів поживитися чужим майном, засідки.
У села, де проживали лише окремі родини поляків, на знищення їх було розіслано невеликі повстанські групи. Відчувши небезпеку, заможніші поляки залишили свої помешкання і виїхали за Буг. Усі або майже всі поляки виїхали з прибузьких сіл: Пулемця, Вільки Угруської, Вишнівки (Опалина), Рівного, Вовчого Перевозу, Висоцька, а також з Мосирської Гряди, Землиці, Вижгова, Піщі, Пульма, частково -- з Мосира. Із Замлиння польські мешканці перебрались до Римачів, зі Штуня -- до Любомля. У Землиці, Рівному та деяких інших селах місцеві українці попередили поляків про напади. Тут загинули ті поляки, що залишилися (переважно старики та немічні) або повернулися за своїми пожитками. У Перекірці, Соколі, Рівному, Владинополі (нині -- Ладинь) українці надавали полякам, що постраждали, тимчасовий притулок, їжу, одежу.
30 серпня 1943 року антипольська акція на Любомльщині завершилась, якщо не враховувати напад на деякі польські родини у селі Бірки на початку 1944 року. Всього у ній загинуло у 1943-1944 роках 1829 поляків (в тому числі вісім аківців, які полягли у боях з упівцями) у Любомльському та 59 -- у Шацькому районах. Ці жертви відомі за прізвищами.
Від вересня 1943 року бере відлік польська агресія. У Римачах та Ягодині, де скупчилось після упівських нападів польське населення, комендант округу АК Любомль Казимір Філіпович «Корд», який до війни учителював у Бірках, Перекірці та Новому Ягодині, сформував два партизанських взводи загальною кількість понад 80 осіб (першим командував Міхал Струсь «Поціск», другим -- Кароль Дичко «Піка») і вже 2 вересня 1943 року вчинив збройні напади нібито на відділи УПА в Лисняках та Красноволі. Насправді, ніяких відділів УПА там не було. (Як це дивно, повстанські сотні з куреня «Лисого» після антипольських акцій відійшли у місця свого постійного розташування, залишивши без захисту навколишні українські села. Лише у Запіллі, Гущі, Перекірці, Штуні, Коцурах після перших польських нападів місцеві жителі організували невеличкі відділи самооборони. На озброєнні окремих з них було по кілька гвинтівок хіба що для подачі сигналу тривоги). Під час нападу поляки вбили п”ятеро беззбройних жителів Лисняків, паграбували і спалили майже всі садиби. На хуторі Близниці, що належав до села Запілля, вони розстріляли дванадцятирічного сина та спалили в хаті дружину і п’ятнадцятирічну дочку віруючого Григорія Лукашука. Після цього бандитський напад було вчинено на село Рівне. Поляки масакрували чоловіків, які працювали у полі, забирали коні, підводи, палили будинки. Під час одного з нападів на Рівне вони пустили з вогнем місцеву Свято-Миколаївську церкву.
Восьмого вересня загін Казиміра Філіповича «Корда» грабував і палив село Висоцьк. Під час цього розбою загинуло одинадцять мешканців. Почувши постріли, вояки упівської сотні Івана Зарічнюка «Ворона», які щойно прибули для розквартирування у село Бовтуни, вирішили оточити нападників у Висоцьку. Однак спонтанна акція в густому тумані була невдалою. Сам сотник з двома молодими необстрілянимии вояками наштовхнувся на передову заставу поляків. Усі троє були поранені і добиті багнетами. Решта бійців сотні, втративши командира, припинила акцію. Поляки ж підбадьорені таким успіхом повністю спалюють невеличке село Бовтуни, замлинські хутори, грабують худобу і вбивають мешканців. Всього під час кількох наскоків на Замлиння поляки вбили девятеро його мешканців.
10 вересня 1943 року командиром третьої сотні куреня «Лисого» замість вбитого поляками Івана Зарічнюка «Ворона» призначено чотового Миколу Яценюка «Чумака» родом із Запілля. Після цього він переніс штаб сотні у село Гороховище, що розташоване на північ від залізничної колії Любомль-Ягодин. Українські села, які належали до тодішнього Любомльського та південної частини Головненського районів залишилась беззахисними. Водночас до польського анклаву у Римачах приходить на допомогу з Ковельщини партизанський загін АК поручника Владислава Чермінського «Яструба». 12 жовтня він разом із загоном Казиміра Філіповича атакує українські села Полапи та Сокіл. У першому вони вбивають, спалюють, сколюють багнетами 39 мешканців відомих за прізвищами (серед них є діти, жінки, старики), у другому -- шестеро стариків. Майже всі хати пущено з вогнем. В Полапах нападники підпалили Свято-Успенську церкву.
Слід сказати, що комендант оонівського запілля у Любомльському районі Іван Покровський «Донський» звертався ло вищого свого керівництва по військову допомогу, для оборони від поляків. Однак вище керівництво ОУН не відреагувало на пропозиції районного провідника посилити свою військову присутність у терені. Поляки ж навпаки, у листопаді 1943 року до антиукраїнських акцій на території Любомльського району долучили ще один партизанський відділ АК підпоручника Станіслава Вітамборського «Малого» з округу АК Грубешів.
22 грудня 50-60 вояків із загонів Казиміра Філіповича та Станіслава Вітамборського переодягаються у форму УПА і під покровом ночі проникають у село Вижгів, виманюють до приміщення школи, де змасакрували родину Івана Зінчука, нібито для надання медичної допомоги священика зі Штуня Миколу Покровського, який тут переховувася, і влаштовують йому нелюдське катування. Йому поляки приписали освяченя ножів та сокир для антипольських акцій. Після цієї кривавої розправи нападники почали заганяти жителів у хати, підпалювати їх і розстрілювати тих, хто пробував вискочити з вогню. За якусь годину-другу спопеліло 35 садиб, було розстріляно та спалено у вогні сімнадцять вижгівців, тринадцять жителів Висоцька, по четверо жителів Бовтунів та Штуня, одна мешканка колонії Чмикос, які відомі за прізвищами.
Але найбільше жертв понесло україське населення Любомльського району під час польських нападів наприкінці лютого -- у середині березня 1944 року. Так, партизанські відділи із загонів поручників Казиміра Філіповича «Корда», Збігнєва Сцібора-Риського «Мотиля» і Станіслава Кандзелави «Кані» 21-24 лютого атакували село Чмикос та залізничну колію Ковель-Скиби. У Чмикосі польські вояки вбили 17 місцевих мешканців, троє жителів Вижгова (двоє старих Савчуків-Ольховських вкинули в колодязь), закатували одного мешканця Висоцька та одного мешканця хутора Ликошина і облаштували тут свій постій. Перейти колію Ковель-Скиби для погромів українських сіл, що розташовувались на північ від неї, не дозволили угорці, які тут пильнували переїзди. У перестрілці було поранено польського вояка. Роздратовані невдачею, поляки зігнали на хутір Кам’яницю, жителів підгородненських та хворостівських хуторів і влаштували тут їм розправу. Вдалось встановити імена восьми загиблих мешканців Підгородного, одинадцяти -- Хворостова, чотирьох -- Пілюги. За переказами очевидців, тут загинула 31 особа. Наприкінці лютого вояки батальйону Міхала Фіалки «Сокола» атакували село Радехів та машівський хутір Запуст. Під час кривавої розправи вбито, зарубано та спалено живцем 29 радехівців, та 16 машівців, серед яких були жінки, діти, старики.
Під ранок 29 лютого партизанські відділи поручника Казиміра Філіповича та Міхала Фіалки з двох боків наскочили на село Перекірку, де перебував рій УПА. За інформацією про військово-політичні події на Ковельщині 15-29 лютого, «у висліді бою було знищено поляками около 90% цілого села (спалено), а серед населення є багато жертв (говорять, около 50 чол.)». Шостого березня поляки вчинили напад на село Штунь. Напередодні сюди завітали троє польських вояків і запросили трьох членів самооборони на переговори до Замлиння. Але там місцевих дипломатів закатували. Після цього поляки оточили село Штунь, взяли у полон понад сорок хлопців та чоловіків, загнали їх в урочище Берестина під Замлиння і там замордували.
Останньою кривавою акцією поляків на Любомльщині був напад на село Запілля 18 березня 1943 року одразу після того, як червоні партизани витіснили звідси упівську боївку. Батальйони Казиміра Філіповича «Корда» та Міхала Фіалки «Сокола» оточили село, зігнали полонених чоловіків на подвір’я Ковальчуків (Мадричунів), позв’язували їм колючим дротом руки і в клуні під звуки музики влаштували їм криваву масакру. Жменька членів самооборони села пробувала атакувати нападників, але безуспішно. Їм вдалося знищити лише двох бандитів та одного поранити. Нападники ж тут вбили і спалили близько сотні мирних людей, в тому числі жінок, дітей та стариків.
Після розправи над мешканцями Запілля і сусіднього села Лисняки, які тут переховувалися, поляки спалили більшість садиб і місцеву Свято-Миколаївську церкву.
Загалом під час антиукраїнських акцій поляків на Любомльщині у 1943-1944 роках загинуло 522 особи, які відомі за прізвищами (в тому числі 6 упівців). Ще четверо осіб загинуло у спровокованих поляками боях з угорськими частинами.
В розповідях про кожний населений пункт Любомльського та Шацького районів я намагався, згідно з розповідями очевидців (українців, поляків, євреїв), згідно з доступними публікаціями та документами, максимально точно змалювати обставини 1939-1945 років, передати характер українсько-польських стосунків, та збройних нападів як з одного, так і з другого боку. Хоча, зрозуміло, що деякі недомовки залишилися за рамками дослідження, бо хто хоче виносити на люди не зовсім приємні речі. Але й зібраний мною матеріал, гадаю, дає уявлення про українсько-польське протистояння під час минулої війни на на заході Волині.

Ще архівні записи

2009-11-06T15:08:15Z

13/09/2007р
Волинь. Українсько-польські конфлікти.Свідчення злочинів.
Читав і просто холонув від тих свідчень.
http://www.poshuk-lviv.org.ua/svid/caruk.htm

І взагалі цей сайт є пізнавальним, для нас - "наступного" покоління.
---------
06/09/2007
"Cтарі фотографії..."
Можливо комусь і стане цікавий цей лінк. В переліку є багато міст західної України в період 1930-1943 рр., а можливо і ще раніше. Приємного перегляду і впізнавання своїх міст та містечок.

http://www.szukamypolski.com/galery_2b3.php?cat_id=41
-------

Все забуваю про цей матеріал

2009-11-05T15:52:06Z

Тра якось все потрішки відновлювати....

Українсько-польські конфлікти. Польський погляд на події.

На проблему з новим поглядом!!!))))

2009-10-30T14:08:27Z

Супер кандидат!!!!

2009-10-27T16:17:56Z

Варто глянуть ))))

Украина выборы 2009.

2009-10-26T09:11:06Z

Підглянув в mediaexperts

А. Федотов «Охота»

2009-10-16T16:24:18Z

Это стихотворение заканчивается словами: «Чем больше жизнь я изучаю, тем больше я люблю зверей».

* Волк - это, в первую очередь, высший символ свободы в животном мире, символ самостоятельности. (Тогда как, так называемого царя зверей - льва дрессируют в цирке.)

* Волк - это и символ бесстрашия. В любой схватке волк борется до победы или до смерти.

* Волк не подбирает падаль, а значит - это и символ чистоты.

* Волк живет семьей, ухаживает только за своей волчицей-женой, и сам волк-отец воспитывает своих детей-волчат. У волков не существует такого порока, как прелюбодеяние.

* Волк - это и символ высокой нравственности, преданности семье. (Чего не скажешь о самцах других животных.)

* Волк - символ справедливости и честолюбия. В обычных условиях волк не допустит, со своей стороны, обидеть более слабого.

Покрови

2009-10-14T10:21:43Z

Кордони Польщи з 990 року до наших днів

2009-10-12T17:36:08Z

Підгледів в alonka

ПОЛІТИКА «ревіндикації» на Волині 1937-1938 рр. та її наслідки для українсько-польських стосунків

2009-10-11T18:35:38Z

Починаючи від середини 30их рр. ХХ ст. польські уряди проводили на Волині низку заходів, спрямованих на ліквідацію політики нормалізації українськопольських стосунків волинського воєводи (з 1928 р.) Г. Юзефського. Підкреслимо, що на місцях її бойкотовано практично з 1935 р., тобто відразу ж після смерті Ю. Пілсудського. Ситуація загострилася в останні роки існування ІІ Речі Посполитої, коли замість Юзефського волинським воєводою став генерал А. Гауке-Новак (квітень 1938 р.). Під його керівництвом місцева польська адміністрація, військо й поліція впроваджували в життя засади «нової» урядової політики на Волині, сформульованої у «Політичній програмі державної політики Польщі на Волині» (затверджена Міністерством внутрішніх справ Польщі в лютому 1939 р.)1. Її суть добре передають слова одного з ідейних противників Г. Юзефського, ендека К. Грабика, який вважав, що для забезпечення у Волинському воєвідстві польських державних інтересів слід посилити військове і цивільне осадництво, у державних установах зробити обов’язковою лише польську мову, замінити кирилицю на латинський алфавіт, запровадити польську мову в православних церквах, ліквідувати окремі українські школи тощо2.

Передбачувані наслідки подібної політики влучно сформулював Г. Юзефський у спеціальному «Меморіалі». «Нові елементи тієї політики, – писав колишній волинський воєвода, – з наростаючою силою будуть діяти в напрямку формування ненависті до всього, що є польським. Ставлення до православ’я, яке стало [...] переслідуваною вірою, [...] ставлення до вчителів, залежних від війська, тенденції до виразної полонізації в шкільництві, усунення і так малої жменьки українців зі своїх посад (у державних установах), дуже дошкульна для української людності політика розподілу землі, акцентування становища пануючої нації щодо тієї (української – Б.Г.) людності – усе це в умовах життя на Волині мусить допровадити до змін, дуже для нас небажаних і некорисних. Якщо ж візьмемо до уваги атмосферу боротьби зі всім, що є українським, котру створюють певні чинники, то ситуація набирає ще похмуріших барв... Навіть для найбільш пересічних людей повинно бути ясним, що певний мінімум толерантності не можна відкинути без того, щоб не викликати згубних для держави наслідків. Позиція ненависті до всього, що є українським, породжує зі сторони української людності ненависть до всього, що є польським» (підкреслення наше – Б.Г.)3.
Однак навіть це виразне застереження людини, яка добре зналася на польськоукраїнських стосунках, не було взяте до уваги ні у Варшаві, ні місцевими військовополітичними колами Волинського воєводства. В останні п’ятнадцять місяців перед вибухом ІІ Світової війни на зміну ліберальній політиці державної асиміляції українського населення, яку проводив Юзефський, прийшла народовська концепція «якнайтіснішого з’єднання Волині з рештою Польщі» шляхом полонізації всіх найважливіших сфер суспільного життя4. Головні засади першого етапу «нової» політики були сформульовані на засіданні групи польських парламентарів із Волині 13 лютого 1939 р. сенатором Т. Ґедройцем і воєводою А. Гауке-Новаком. «Польська людність, – зазначав перший з них, – стала почуватися господарями цієї землі… Римокатолицькі святині, відібрані загарбницькими урядами, повинні бути ревіндиковані». Наступним кроком, на думку ГаукеНовака, повинно було стати припинення українізації Православної церкви та її «поступова полонізація»5. На дальшу ж перспективу, за словами директора департаменту віросповідань Міністерства релігійних віровизнань і громадської освіти Г. ДунінБорковського, ставилося завдання посилення всюди, де тільки можливо, експансії польської культури, а також цілковита полонізація «...Поліського воєвідства... і трьох північних повітів Волині»6.
Ревіндикаційна акція проводилась під гаслом повернення Римокатолицькій церкві відібраного у неї майна і людських душ. Її апогей припадає на 19371939 рр., коли польська поліція і Корпус охорони пограниччя розпочали кампанію тиску і погроз щодо місцевого православного населення з метою «навернення» його на римокатолицьку віру, а також нищення православних церков і каплиць, трактуючи їх як чинник «...антидержавної аґітації для попів і комуністів»7. Що ж до методів здійснення цієї «місіонерської місії», то, на думку польського релігієзнавця В. Мислека, у ході «ревіндикації» як церковного майна, так і душ віруючих «місіонерами» з КОП неодноразово «порушувався закон, здійснювалася наруга над людьми, застосовувалися по суті середньовічні нелюдські засоби й методи»8.
На сьогодні між українськими і польськими дослідниками й далі точаться суперечки про загальну кількість замкнених чи зруйнованих православних святинь та католиківнеофітів. Щодо других, то відомо, що, апелюючи до польського походження багатьох православних, за допомогою т.зв. руху «шляхти заґродової», який діяв під патронатом Римокатолицької церкви, поляками планувалося зробити майже 1 мільйон населення «східних кресів». На ділі, за даними Т. Снайдера, кількість «навернених» на римокатолицьку віру на Волині не перевищувала 6 тисяч осіб. А. Л. Сова подає цифру 10 тисяч, натомість Г. Матвєєв вважає, що навернених на католицизм було понад 12 тисяч9. Стосовно ж підрахунку відібраних у православних або знищених церков, то справа тут виглядає більшменш зрозумілою, однак теж не цілком однозначною. Так, Я. Грицак, підкреслюючи, що репресії проти Православної церкви на північнозахідних теренах Польщі були найгострішими, вважає, що в ході «ревіндикації» було знищено близько 200 церков, а наступні 150 були передані римокатоликам10.
«Ревіндикаційна» (інакше – «конверсійна») кампанія, без сумніву, зробила величезний вплив на зростання антипольських настроїв волинських українців. Разом з чинниками соціального характеру згадані події витворили свого роду «міну сповільненої дії», яка за сприятливих обставин вибухнула зі страшною силою. Подібний розвиток ситуації передбачала, зокрема, польська письменниця М. Домбровська, яка 12 квітня 1938 р. занотувала в своєму щоденнику: «Здається, що з ним кінець (йдеться про Г. Юзефського). Бідна Волинь. Залишаться на ній тільки Гриньки, про які почули в Європі (в грудні 1937 р. 35 родин із села Гриньки Кременецького повіту під брутальним тиском місцевого відділу КОП змушені були перейти на католицьку віру – Б.Г.), і військо в ролі польських хрестоносців, які пострахом і підкупом навертають з православ’я на католицизм. Морально – мерзенність, політично – клінічна дурість, помилка, за яку Польща тяжко платити буде (підкреслення наше – Б.Г.)11. Тому важко погодитися з професором Т. Снайдером, що наслідки «ревіндикації» відіграли друго або навіть третьорядну роль у волинській трагедії часів ІІ Світової війни12. На нашу думку, значно ближчим до істини був львівський історик Юрій Киричук, який вважав, що події на Волині 1943-1944 рр. мали «певний відгомін давніх середньовічних релігійних воєн», позаяк активну участь у них відіграло православне духовенство, яке виступало не лише в ролі ідеологічного натхненника антикатолицьких (читай – антипольських) акцій, але й брало безпосередню участь у розправах із поляками13.
Таким чином, міжвоєнний період на теренах Галичини і Волині спричинився до значного загострення стосунків між українцями і поляками в усіх сферах суспільного життя. Образно кажучи, «галицьковолинський вузол» для урядів ІІ РП виявився не до розв’язання. Польська держава, як підкреслює Т. Ольшанський, «не вміла, на жаль, зробити українців якщо не союзниками, то принаймні не ворогами поляків»14. Антиукраїнська політика польських властей «спричинилася до того, що навіть спокійні люди, схильні до толерантного ставлення до влади, перетворювалися в її противників […] Польська держава виховувала сама для себе полчища запеклих ворогів, які, щоправда, побоюючись репресій, якийсь час зберігали спокій, однак з тим більшим нетерпінням очікували часу помсти (підкреслення наше – Б.Г.)»15. В результаті, в роки Другої світової війни обом народам довелося заплатити страшну, криваву ціну за недалекоглядну, зокрема «ревіндикаційну», політику польських урядів на Волині 1937-38 рр.

1 Див.: Державний архів Волинської області. Ф. 46. Оп. 9. Спр. 4671. Л. 118.
2 Див.: Kęsik J. Województwo Wołyńskie 1921–1939 w świetle liczb i faktów // Przegląd Wschodni. 1997. T. IV. Zesz. 1 (13). S. 115; Tomaszewski J. Rzeczpospolita wielu narodów. Warszawa, 1985.
S. 100.
3 Цит. за.: Mędrzecki W. Województwo Wołyńskie 1921–1939. Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. Wrocław, 1988. S. 173.
4 Див.: Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939. Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk. 1979. S. 234.
5 Там само.
6 Там само. S. 238.
7 Див.: Пастернак Є. До 45ліття руйнування українських православних церков на Холмщині і Підляшші // В обороні віри: Зб. статей, присвячений 1000літтю хрещення України в 988 р. Ч. 5. Торонто, 1984. С. 70.
8 Див.: Mysłek W. Rewindykacje i pacyfikacje. Warszawa, 1987. S. 182-183.
9 Див.: Wydarzenia na Wołyniu nie dają się uprościć. Rozmowa z prof. Timothym Snyderem // Wiele twarzy Ukrainy. Rozmawiali i przypisami opatrzyli Iza Chruślińska i Piotr Tyma. Lublin, 2005. S. 327; Sowa A.L. Stosunki polsko-ukraińskie... S. 64; Grünberg K., Sprengel B. Trudne sąsiedztwo... S. 451. Характерно, що провідні діячі польської Римокатолицької церкви боротьбу за душі українців у східних та південносхідних воєвідствах ІІ Речі Посполитої відкрито називали «війною за східні креси». Так, 1937 р. тоді ще священик (за часів ПНР – примас Польщі) Стефан Вишинський писав, що «в цій війні найважливішу роль відіграє Католицька церква, а також свідоме свого патріотичного покликання духовенство й чернечі ордени… Якщо польська державна політика в усій Речі Посполитій є тісно поєднаною з католицизмом, то це поєднання найбільш очевидне й необхідне на східних кресах. …Річ Посполита повинна стати на шлях кресової політики Баторія, тобто поширення й поглиблення на східних рубежах католицької культури» (див.: Ateneum kapłański. 1937. Zesz. 39. S. 491).
10 Див.: Hrycak J. Historia Ukrainy. 1772-1999. Narodziny nowoczesnego narodu. Lublin, 2000. S. 190.
11 Див.: Dąbrowska M. Dzienniki. T. 2. Warszawa, 1988. S. 257-258; Serednicki A. Szkice polsko-ukraińskie. Warszawa, 1994. S. 40-41.
12 Див.: Wydarzenia na Wołyniu... Rozmowa z prof. Timothym Snyderem. S. 325
13 Ю.Киричук, зокрема, пише, що в м. Чорторийськ православні священики власноручно стратили 17 поляків (див.: Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. Львів, 2003. С. 129).
14 Див.: Olszański A.T. Historia Ukrainy XX w. – Warszawa, 1994. S. 158.
15 Див.: Tomaszewski J. Rzeczpospolita... S. 98.

проф. др габ. Богдан Гудь, директор Інституту європейської інтеґрації Львівського університету

Оригінал

ЛЕҐЕНДАРНА митра перемиських владик (так звана «Данилова корона»)

2009-10-11T14:51:10Z

У багатьох науково-популярних текстах, друкованих у ХХ ст. в Галичині, зокрема в Перемишлі, повторюється мотив існування та зникнення так званої «Данилової корони», яка нібито мала стати частиною дорогоцінної митри перемиських владик. Кількість непорозумінь, які вже раніше були викликані її не цілком ясною історією, зросла, коли вона зникла після ІІ Світової війни. Дана стаття має на меті подати основні факти з її історії та сприяти з’ясуванню непорозумінь щодо особливої історичної пам’ятки Перемишля.

Князя Данила Галицького коронував 1253 р. в Дорогичині над Бугом папський леґат Опізон короною, яку прислав папа Інокентій ІV. Саме ця королівська корона зберігалася в Холмі, а згодом у Львові. У 1340 р. польський король Казимир Великий під час грабування Львова здобув княжі та королівські клейноди володарів Галицько-Волинського князівства, серед них і згадану корону, передав їх у тодішню столицю Польщі Краків до королівської скарбниці на Вавелі.
Про долю Данилової корони від 1340 до 1700 рр. немає достовірних даних. Відомо натомість, що в 1700-1713 рр. уніатський митрополит Перемиський Юрій Винницький наказав виготовити для себе митру на основі невідомої старої руської княжої корони, додавши до неї родинні клейноди Винницьких. Чи була ця княжа корона залишком автентичної королівської корони Данила Галицького, нема достовірних доказів.
Якщо й може щось нагадувати про історичну корону, то мабуть тільки запис у хроніці Яна Длуґоша, що королівська корона, яку забрав Казимир Великий у 1340 р., була прикрашена двома цінними перлинами. Виникає принципове питання: чи згадані перлини дійсно походили з автентичної папської корони з ХІІІ ст.? Коштовності, яких на митрі архієпископа Ю. Винницького найбільше – це рубіни, камені зі сходу. І тут немає сумнівів, що ці прикраси не походять з ХIІІ ст., а тим більше з автентичної папської корони. У флорентійській робітні виготовляли на замовлення пап римських щирозолоті корони, прикрашували їх брильянтами або перлами, рубінів не вживали. Якби папа подарував корону з рубінами, якими кочовики прикрашували своїх коней, образив би руського князя. А справжнім наміром папи Інокентія ІV було піднести престиж руського князя Данила та створити сильну антимонгольську коаліцію.
Митрополитові Винницькому митра була потрібна перш за все як символ утвердження впровадженої щойно єп. Інокентієм Винницьким у перемиській єпархії унії (безсумнівно, у тій справі наявним матеріальним доказом традиції єдності з Апостольською столицею була б т.зв. «Данилова корона», подарована папою Інокентієм IV). Другим фактором була потреба піднесення престижу влади митрополита – Юрій Винницький в 1708-1713 рр. був митрополитом Київським і всієї Русі. Потретє, як вихованець двору короля Яна Собеського, він звик до великого багатства та пишності. Митра, яку собі придбав, формою і перловими переділами була схожа на корону польського короля Августа ІІ, бо в той час серед владик була мода, щоб дорівнювати пишноті королівського трону.
Після смерті митрополита, у 1713 р. митру привласнила Олена Гумницька (з роду Винницьких), сестра владики Юрія. Новий адміністратор перемиської єпархії, єп. Лев Кішка розпочав судовий процес про повернення митри. Справа велася в суді першої інстанції в перемиській латинській консисторії, потім у львівській латинській консисторії. Апостольська нунціатура у Варшаві була третьою інстанцією, яка розглядала справу. Процес тривав 28 років – від 1713 до 1741, тобто аж до смерті Олени Гумницької.
Митру повернуто 1741 р. тодішньому єпископові Перемиському Ієронімові Устрицькому, і зберігалася вона після всіх цих перипетій протягом століть в архіві перемиської капітули. Перемиські владики вживали митру дуже рідко, лише на великі свята: Богоявлення та Великдень. У ХІХ ст. лише Перемиський єпископ Іван Снігурський вживав її при нагоді вищезгаданих свят.
Знавець історії мистецтва владика Іван Ступницький зацікавився митрою 1875 р. Щоб її описати, скликав комісію експертів. Опис предмета та висновки вчених не дають однозначної відповіді на питання про походження митри. Цінним є опис. У ньому знаходиться інформація, що митра була мідна, інкрустована 972-ма маленькими рубінами та 300-ма маленькими перлинами в переділах. Ці камені були погано ошліфовані невправною рукою ювеліра¬аматора, що дискваліфікує її як можливу королівську корону, виконану на замовлення римського папи. Хрест на митрі походив з ХVII ст. Лише дві великі перлини мали значну вартість і могли походити з давньої цінної корони – княжої або королівської, можливо, що й зі справжньої королівської корони Данила Галицького, але на це немає достовірних доказів. Заразом безсумнівним є те, що ці перли були основною цінністю митри.
Леґенда про цю митру як «Данилову корону» народилася в Перемишлі у другій половині ХІХ ст. в умовах бездержавності та послаблення українського національного руху. Становила спробу леґітимізації русько-української історії та ролі в ній надсянського міста. Автором леґенди був о. др Юліан Никорович, який 1879 р. в перемиському шематизмі вперше «прозоро натякнув» на давність митри перемиських владик та пов’язав її з короною Данила.
Згаданий вище владика І. Ступницький наказав реставрувати митрукорону. Завдяки цьому наступні владики могли вживати її при нагоді найбільших свят літургійного року. Під час церковних процесій митракорона була накриттям голови владики, ознакою владичої гідності, символізувала історичні зв’язки з Апостольською столицею Вселенської Церкви, нагадувала про славне минуле, про українську державу, про княже місто Перемишль, скріплювала, давала надію на майбутнє. Владика Костянтин Чехович повернувся до традиції прилюдного вживання митрикорони під час процесії на Сян у свято Богоявлення та на Великдень.
Доля митрикорони заплутана, як і доля українського народу. Після смерті єп. К. Чеховича, 12 травня 1915 р. під час відступу з Перемишля митру забрав Євген Шмурло – російський професор у ранзі царського ґенерала – та завіз її до Петербурга. Залишив записку (реверс), що допомогло владиці Йосафатові Коциловському після закінчення І Світової війни та Ризького трактату домогтися повернення леґендарної цінності до княжого Перемишля 1926 р. Відтоді владика Й. Коциловський прилюдно вжив її лише два рази.
Перед приходом більшовиків 1939 р. єпископ Коциловський хвилювався, що вони заберуть «Данилову корону» та доручив о. дру Миколі Денькові розмонтувати її та сховати коштовності в підвалі єпископської палати. Той сховав коробку з дорогоцінностями та накреслив вручну план схованки. Після ліквідації УГКЦ у 1946 р. та арештів перемиських владик о. Денькові вдалось уникнути арешту. Згодом він опинився у Варшаві і передав у монастирі оо. василіан у Варшаві на вул. Медовій план схованки митрикорони о. ігуменові Павлу Пушкарському. У 1953 р. під час арешту та на допитах оо. Денька і Пушкарського функціонери УБ дізналися про план та після ревізії в монастирі забрали план схованки. Ще 1953 р. приїхали до Перемишля, віднайшли клейноди з митрикорони та поділилися між собою усім тим, що мало матеріальну вартість.
Нижчепідписаний замовив у ювелірів та золотників експертизу на основі опису з 1875 року та докладних знімків, які зробив о. М. Денько. Вони встановили, що матеріальна вартість цієї митрикорони, особливо двох великих перлин (нині в Польщі перлин такої величини немає) – не менше мільйона доларів. Годі уявити, щоб функціонери УБ не скористалися нагодою та не привласнили перлин. Доказом, що так сталося, є знищення протоколу про конфіскацію митри-корони. Збереглася лише записка в «Dzienniku Podawczym Ministerstwa Bezpieczeństwa Publicznego» про виїзд до Перемишля «ekipy śledczej» у справі митри «Daniłowej».

Оргінал