ЛЮБЛИНСЬКЕ ВОЄВОДСТВО

Повіт ХОЛМ

Сідлище.

Повіт ГРУБЕШІВ

Aмерика, Аннопіль, Бережниця, Білеполе, Богородиця, Бояничі, Будинин, Бусьно, Варошин, Вербіж, Вербковичі, Вижлів, Винники, Витків, Вишнів,
Войславичі, Воля Уханська, Гатовичі, Гільче, Голуби, Голендри, Гонятин, Городище, Городло, Городловиці, Гостинне, Грабовець-Гора, Грубешів, Гусинне, Деканів, Дибинка, Довгобичів, Довжнів, Жабче, Жнятин, Жужіль, Жуків, Завалів, Задубці, Зосин, Кобло, Козодави, Конотопи, Конюхи, Копитів, Корків, Корощиці, Космів, Которів, Костяшин, Крилів, Кулаковичі, Курамнів, Лащів, Лівче, Ліски, Лубів, Маличі, Масломичі, Матче, Махнівок, М'ягке, Миців, Міняни, Мірче, Модринь, Моложів, Монятичі, Мошків, Неледів, Ниновичі, Нисмичі, Новосілки, Оборовець, Осердів, Ощів, Павловичі, Переводів, Перемислів, Печигори, Пивовщина, Пісочно, Полянка, Потуржин, Пригоріле, Ратиборовичі, Радостів, Рогатка, Русинь, Савчин, Свидники, Себечів, Скригочин, Славочин, Сліпче, Старгород, Старосілки, Степанковичі, Стрижів, Стрільцi, Сулимів, Теляж, Теребінь, Терещани, Тихобір, Тудорковичі, Тухані, Тучапи, Убродовичі, Угринів, Уханька, Хлоп'ятин, Хоробрів, Хохлів, Цеблів, Цегельня, Черничин, Чортовиці, Чумів, Шиховичі, Шмитків, Шпіколоси, Щебрешин, Юзефин, Янки, Янострів, Ярославець, Ясениця.
(  продовження )

        Генезис польсько-українського конфлікту на Холмщині і Південному Підляшші слід шукати в минулому цих земель. Після того, як у середині ХІV ст. вони потрапили в орбіту польських впливів, православне\греко-католицьке населення Надбужжя, піддавалося процесам поступової полонізації й латинізації. Після ліквідації Холмської уніатської єпархії (1875 р.) асиміляційні процеси стосувалися передусім національно індиферентних т.зв. калакутів (ексуніатів), які після толеранційного указу (1905 р.) масово перейшли на римо-католицький обряд. Такий стан міжнаціональних відносин був зруйнований на зламі ХІХ і ХХ ст., у момент кристалізації на цій території української національної свідомості. Появу тут «українського питання» польські еліти інтерпретували як інтриґу загарбників, метою якої було ослаблення польської стихії на надбужанських землях. Таке ставлення до української проблематики лягло в основу дискримінаційної політики ІІ РП щодо українців Люблинщини, внаслідок чого погіршилися на цій території польсько-українські відносини, а в період гітлерівської окупації взаємні упередження поглибилися.

( далі )

       Німецька національна політика використала і визначила негативно польсько-український антагонізм, який існував на Холмщині й Південному Підляшші. Українці отримали численні пільги (у порівнянні з поляками) в різних галузях громадського життя: культурно-освітній, економічній і релігійній. «Український ренесанс» зустрівся з негативною реакцією польського суспільства, яке вважало це проявом колабораціонізму з німецьким окупантом. З іншого боку, ця реакція була «відповідна», якщо взяти до уваги факт, що згідно з принципами полонізаційної акції і повернення власності, яку форсувала влада ІІ РП у другій половині 30-их рр., українська «проблема» в Люблинському воєвідстві мала бути вирішена до 1941 р. Її подальше проведення й остаточну реалізацію шляхом зміни етнічної структури регіону перервала ІІ Світова війна. У результаті польське підпілля почало в 1941 р. антиукраїнську операцію, усуваючи передусім представників української еліти – каталізаторів українського національного відродження на цій території. Беручи до уваги вищесказане, не можна однак погодитися з твердженням українського історика І. Патера, який у вступному слові до рецензованої публікації пише: «Польські знущання на Холмщині досягли масових (підкреслення – А. Б.) розмірів задовго до волинських подій...». Становище історика тотожне з домінуючою в українській історіографії помилковою тезою, яка говорить, що джерела антипольської акції на Волині слід шукати в масовому винищуванні українського населення Холмщини й Південного Підляшшя у 1941-1942 рр.

       Кількість українських жертв у 1941-1942 рр. на холмсько-підляській території була відносно невеликою – 38 осіб (за списком із фондів М. Хом’яка). Щойно навесні 1943 р. посилилися антиукраїнські операції польського руху опору в Білгорайському, Грубешівському й Томашівському повітах. Аналогічні дії щодо польського населення розпочала в той же час УПА на Волині в Костопільському й Сарненському повітах. Холмські й волинські події значною мірою проходили незалежно одні від одних, так як мали різне походження. Чинником, який започаткував події на Волині, було дезертирування української допоміжної поліції (березень-квітень), що в контексті політично-мілітарних планів ОУН і УПА спричинило початок антипольської операції. Польсько-український конфлікт на Холмщині й Південному Підляшші загострили німецькі пацифікаційно-виселенські операції: «Ukraineraktion» (січень-березень) i «Wehrwolf» (червень-липень). У їх ході на місце виселеного польського населення (Білгорайський і Грубешівський повіти), які мали створити натуральний бар’єр для охорони німецьких колоністів (Замойський пов.) від атак польських партизанів. «Німецька провокація», як влучно назвав ці події польський історик А. Л. Сова, була успішна. Польська контратака частково стосувалася також її вимушених учасників – українського населення.

       Апогей волинських подій – літо 1943 р., однозначно знівечило шанс на зменшення збройного конфлікту на надбужанських землях. Восени польсько-українська боротьба мала форму партизанської війни, яку вели між собою відділи АК і БХ з одної сторони та формування УНС-у й української поліції з іншої. Найінтенсивніші сутички відбулися навесні 1944 р. у східній частині Томашівського повіту й південно-західній Грубешівського. Підсумовуючи, слід підкреслити, що в період німецької окупації польсько-українська боротьба на Холмщині та Південному Підляшші була найкривавішою на території теперішньої Польщі в контексті конфронтації двох народів. Вона забрала життя близько 2 тис. поляків і близько 4 тис. українців.

Холмщина - це вже поняття історичне, в основному внаслідок змін, які сталися тут упродовж XX століття. Історична Холмщина простягалася поміж Волинню, Галичиною, Люблінською землею і Підляшшям. Перші згадки про ці терени маємо в літописі Нестора, де мовиться, що по Бугу сиділи дуліби й бужани, а пізніше волиняни. Деякі дослідники вважають, що йдеться, тут про одне плем'я, яке згодом дістало назву від міста Волинь. Нагадаймо, що це місто стояло на лівому березі Бугу (тепер територія Польщі), відтак волиняни мешкали обабіч цієї річки, тому історично Холмщина є частиною Великої Волині.




Проте не все в історії цієї землі таке очевидне. Нестор оповідає, що року 981 пішов Володимир „до ляхів" і зайняв Перемишль, Червен та інші їхні міста, що називалися Червенськими городами. Перемишль досить далеко від Холмщини, далеко натомість колишній Червен - це, певно, теперішнє село Чермно (за 50 км на південь від Холма).

Хто ж були оті „ляхи", ім'я яких у Київській Русі поширилося на всіх поляків? ( Продовження )