?

Log in

entries friends calendar profile Previous Previous
В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.

Tags:

Leave a comment

Tags:

Leave a comment
Сьогодні нема чіткої межі поміж Луцьком та селами Кічкарівкою і Черничами. Час і жорстока рука наруги знищили колишні обійстя з доглянутими грунтами, випещеними садками. Кічкарівка перейшла у назву вулиці. Апофеозний топонім — вулиця Чернишевського — не просто злизав «шершавим язиком» наступу «неперспективне» село Черничі, а й дожер цілу історичну епоху.
Дослідники не прийшли до єдиної думки стосовно історії Черницького Спаського монастиря. Потрібні грунтовні археологічні розкопки на самому монастирищі. Та серед багатьох джерел про святиню є чіткі сліди пам’яті.
Світлої пам’яті отець Семен (Говдій) розповідав мені про зустріч з Нілом Хасевичем у Черничах. Митець-патріот разом з іншими членами гуртка «Спокій» обстежував старожитності й на горищі церковці знайшов образ «Розп’яття» — творіння душі Кондзелевича, датоване 1737 роком! Зараз цей твір знаходиться у Львові в музеї українського мистецтва. Віками мирянами Божої пристані були мешканці Красного, Малого Омеляника, Зміїнця, Кічкарівки, Чернич. Повсякчас діяло сестрицтво, мені відома його діяльність із середини ХІХ століття.
Приходили війни, мори, а люди витримували. Слово Боже , прихильність до свого давали силу. Аж ось і Польща посіялася на українському споконвіччі. Почалася парцеляція, полонізація... Люди горнулися до «Просвіти» (у Кічкарівці діяла повітова філія). В Кічкарівці жив патріот Кабайда, нотаріус. Донька Ірина сповідувала комуністичну ідеологію, а Галина з Ліною (Ангеліною) були щирими українками. Авторитетом у Черничах та у цілій окрузі був колишній петлюрівський офіцер п.Крамаренко. Жодна вистава чи урочиста національна академія не обходилися без нього. Пізніше, за українськість свою заплатив він життям у сталінських катівнях.
Шовінізм робив свою гидотну справу, усі меншини зазнавали пригнічення. Зі слів Ірини Левчанівської пам’ятаю такий епізод. Хлоп (українець) просить продати йому щепи, а полька рафінована відповідає: «Я нє вєм, о цо ходзі, єнзика русінскєго цалкєм нє розумі. Мув, пан, по-польску!». Гніт, утиски, безробіття посилювалися.
Молодь ставала на стежку КПЗУ, а найсвідоміші обирали ОУН. Першими і другими нашпиговувалися тюрми. Луцька в’язниця разом із Березою Картузькою стали відомими усьому світу. Луцькі, Володимирські політичні процеси відкрили очі тим, хто вірив у шляхетність польської влади.
Читати даліCollapse )

Володимир ГАВРИЛЮК.

ДЖЕРЕЛО

Опубліковано: ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ №75 ЧЕТВЕР, 31 ЛИПНЯ 2003 р

Tags:

Leave a comment

Tags:

Leave a comment

Tags:

Leave a comment
"«А який зв’язок між Красним Садом і Павлівкою Іваничівського району?» — допитувалася журналістка, переносячи увагу із розправи над українським селом до розправи над поселенням польським. Окрім логіки часу — від 19 квітня 1943 року до 12 липня 1943, коли сталася трагедія в Павлівці, минуло майже три місяці — зв’язку між цими двома подіями нема буцімто жодного. Але є пам’ять про пережитий біль і тепер єдино вона має здатність остерігати як одних, так і других, від того болю на майбутнє. Бережімо цю пам’ять."

Tags:

Leave a comment
На фото: Пам’ятник на спільній могилі красносадівців, що його свого часу встановили Надія та Адам Новосади.

На місці села Красний Сад Горохівського району тепер є тільки 9 селянських дворів, а від колишніх його забудов, що полум'ям злетіли до неба внаслідок польсько-німецької антиукраїнської каральної акції у квітні 1943 року, зосталися мурована господарська споруда Оксенії Павлової, яку помилково іноді називають чеською, стара криниця та напівзруйнована дерев'яна хата родини Митрофанюків. Але в переліку спалених сіл Волині на Стіні Скорботи меморіального комплексу в Луцьку Красного Саду все ще нема. І тільки цьогоріч 18 квітня, в річницю трагедії, мають освятити новий пам'ятник та гідно вшанувати світлу пам'ять знищених карателями красносадівців, які спочивають у спільній могилі на колишньому сільському цвинтарі. Чому трагедію Красного Саду замовчували колись? Що заважало відновити справедливість і належно пом'янути його жителів?

ВІД КОЛОНІЇ ДО «БАГАТИРСЬКОГО» СЕЛА
Село Красний Сад, яке попервах називали колонією, виникло біля села Михлин тепер Горохівського району Волинської області наприкінці ХІХ століття, коли недавні кріпаки дістали змогу купувати землю, осідати на ній і господарювати. Архівний документ від 1906 року свідчить, що тоді в колонії Красний Сад Луцького повіту «було 16 дворів, 110 жителів», а ще «були 1 мировий посередник та 2 мирових суддів». Скоро склалося, що Михлин був, за визначенням його жительки Галини Прокопівни Луцюк, свідка тієї трагедії, «трохи багатим, а трохи бідним», тоді як Красний Сад — однозначно «багатирським». І коли 1912 року в Михлині споруджували церкву, то красносадівці пожертвували на неї грошей більше від михлинців. Але 19 квітня 1943 року Красного Саду не стало. Разом із мешканцями. За яку і перед ким провину був знищений?
— Я тільки те знаю, — розповідала мені 2008 року Галина Луцюк, — що весною 1943-го поляки з німцями як почали од Вигуричів (тепер Луцького району) українців палити і вимордовувати, то аж до Воютина дійшли чи навіть далі.
Нагадала слова, що їх іще 1987 року почув від жительки Дубової Корчми Горохівського району Ганни Шевчук: «Поляки тої весни з нашого села почали, а Красним Садом і Чорним Лісом закінчили».
За потурання гітлерівських окупантів у березні — квітні 1943 року польські шовіністи по-звірячому закатували батька та матір Ганни Юхимівни і спалили у їхній же клуні («Он там у садочку, — показувала, — їхні кісточки я закопала. Хоронити на цвинтарі боялась, щоб не забили»), з подачі поляків, була в тому переконана, гітлерівці схопили і стратили в Луцьку її чоловіка, від їхніх рук загинув брат. Приблизно тоді ж поляки разом із німцями знищили тут кількох осіб із родини Ковальчуків і забрали Андрія Стельмащука та його односельця Крищука, сліди яких загубилися в тюрмі у Дубні. Розповідь Ганни Шевчук і стала для мене відкриттям того, що доти в УРСР, де говорити можна було тільки про «злочини українських буржуазних націоналістів», старанно замовчувалось. Відтак у «Волині» з'явилася, за визначенням тодішнього її редактора Полікарпа Шафети, перша серед періодичних видань області згадка про одну з «білих плям» волинської історії. Записані свідчення Галини Луцюк та Ганни Шевчук вказують: антиукраїнська німецько-польська каральна акція на території нинішнього Горохівського і прилеглої до нього частини Луцького районів навесні1943 року була спланованою й охопила низку сіл, серед яких епіцентром став Красний Сад.
Більше про трагедію я довідався влітку 1992 року від жительки села Зелене Горохівського району Марії Фіщук. Вона розповіла, як на Різдво 1945 року стала свідком привселюдної страти на шибениці двох українських повстанців, що її здійснили енкаведисти за вироком совєтського правосуддя на площі навпроти замку Любарта і поряд із нинішнім медичним коледжом у Луцьку, де тоді був ринок. Зі свідчень Марії Михайлівни дізнався тоді, що одним із тих вояків УПА був дивом вцілілий під час німецько-польської розправи над Красним Садом у 1943-му В'ячеслав Новосад. І що мати В'ячеслава Ольга Новосад (у другому заміжжі — Надашкевич) теж вижила, а після багатьох поневірянь поселилася в Берестечку. Там і зустрілися ми вперше 1992-го чи 1993 року. А 1997-го, коли Ользі Наумівні виповнилося 100 літ від роду, була наша остання зустріч. Тоді від неї почув: «Мабуть, Бог зумисне дав мені таку довгу дорогу, щоби для всіх була на ній свідком того зла і неправди».
Читати даліCollapse )

Tags:

Leave a comment
Розділ 1. Становище київської митрополії наприкінці XVI - на початку XVII століть

Розділ 2. Могилянська доба Київської Митрополії

Розділ 3. Київська митрополія за часів Богдана Хмельницького

Розділ 4. Перехід Київської Митрополії до складу Московського Патріархату

Заключення

Tags:

Leave a comment
Церква у ХІХ столітті. Митрополія в Галичині

На землях, які потрапили після поділу Речі Посполитої до складу Австро-Угорської імперії, частина унійної Київської митрополії продовжила своє існування у якісно інших умовах, ніж та, яка потрапила під владу Російської імперії. Практично відразу після приєднання галицьких земель до Габсбурзької монархії імператорка Марія-Терезія у 1774 році видала декрет, яким затвердила нову назву для унійної Церкви – Греко-Католицька Церква, головним чином щоб відрізнити її від Римо-Католицької Церкви. Австрійська влада розуміла, що шануючи українців-русинів, зможе збалансувати польський сепаратизм у регіоні. Для цього необхідно було забезпечити рівні права як для східних, так і для західних католиків (оскільки, незважаючи на те, що уніати були теж католиками, як і латинники, польські римо-католики трактували східних співбратів як нижчу касту). Того ж року Марія-Терезія заснувала у Відні семінарію при храмі св. Варвари для греко-католиків (Барбареум). А імператор Йосиф ІІ головним провідником своїх просвітницьких реформ на території, де проживали русини, визначив греко-католицьке духовенство. Для цього, зокрема, було підвищено соціальний і економічний статус і освітній рівень духовенства. Імператор водночас практично взяв під контроль право призначати єпископів, але у 1855 році між імперією і Римом було укладено конкордат, який забезпечував незалежність церковних справ від імператорської влади, зокрема стосунки єпископату з Римським Престолом.
Після смерті останнього митрополита Феодосія Ростоцького, який під час переслідувань унійної Церкви під владою Російської імперії був переправлений у Петербург, Київська митрополія в єдності з Римом фактично залишилась без затвердженого в Римі митрополита. Тому вже у 1806 році австрійський цісар надіслав у Рим звернення генерального вікарія Львівської єпархії з проханням відновити Галицьку митрополію з правами Київської. Папська булла побачила світ у 1807 році, а у 1808-му митрополитом, у юрисдикцію якого входила і Холмщина, став Антон Ангелович. Наступником Ангеловича став у 1815 році Михайло Левицький, який доклав багато зусиль для підвищення освітнього рівня населення Галичини. Зокрема, було відкрито понад тисячу парафіяльних шкіл. У 1856 році Папа Пій ІХ надав Левицькому титул кардинала.
Національно-культурне відродження в Галичині пов‘язане з діяльністю «Руської трійці» (виникла у 1834 р.). до якої входили о. Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Величезний внесок в освіту місцевого населення зробив Перемишльський єпископ Іван Снігурський.

Читати далі
ДЖЕРЕЛО

Tags:

Leave a comment
На початку 1938 р. ніхто з холмщаків не припускав, що може статись ще щось гірше, ніж звичайна холмська дійсність. І справді, губити, здавалося, більше не було чого. Бо після 1918 р., після настановлення над цією землею польської влади, поляки зачинили майже всі церкви, 169 церков висвятили на костели, відібрали від української Церкви й роздали ксьондзам та колоністам понад 17.000 гектарів найкращої землі, заборонили працювати культурно-освітньому товариству "Рідна Хата", забрали його бібліотеки, понищили все майно, припинили діяльність українських кооператив, цілком знищили українське шкільництво, заарештували свідомих громадян...

Нескінченна низка принижень і зневаги палила соромом і гнівом серце кожного холмщака. Ні, гірше не могло бути...
Але це гірше прийшло в 1938 – 1939 роках. Страшні роки диявольської боротьби цілої держави проти маленької горстки холмщаків-українців.

Почалося з атак на православ'я в польській пресі, на чолі з краківською газетою "Ілюстровани Курєр Цодзєнни". Православні, ці гайдамаки, твердила польська преса, українізують Холмщину. Їх треба перевести на католицтво, тоді все буде добре.

Потім заворушилась місцева польська адміністрація й громадянство. У постерунки поліції та до "референтів безпєченьства" почали викликати свідоміших громадян, затримували їх в арештах, били, казали їм переходити на католицтво або виїжджати з Холмщини. А місцеві поляки почали організувати різні товариства "опєкі кресуф всходніх" й допомагати поліції нищити українців. На зібраннях місцевих поляків оголошено такі ухвали: – "1. Наука релігії в школах для дзєці православних повінна провадзіць сен в єнзику поль-скім, 2. Набоженьства в церквях повінно одправяць сен рувнєж в єнзику польскім, 3. Звлашча дотичи то єнзика казань, 4. Свєнта у православних повійни одбиваць сен ведлуґ новего стилю," й т. п. Третього квітня 1938 р. у с. Савині місцевий ксьондз Зиґмунд Ґжигожевскі та кілька місцевих поляків як Г. Войцєховскі й Ф. Філіповіч улаштували віче, на якому домагалися розібрати православні церкви, змусити священиків служити й проповідувати по-польському та виселити місцевого православного священика. Коли дехто з-поміж зібраних не хотів погодитися на ці постанови, то їх змусили мовчати, кажучи, що це приказ вищої влади і що "там у ґури лєпєй вєдзон", що треба робити.

До священиків з'являлась поліція й грозила найтяжчими карами, якщо вони й надалі будуть проповідувати по-українському й відправляти Служби Божі за старим стилем.

Читати даліCollapse )
Джерело: Б. Жуків.[Іван Коровицький], Нищення церков на Холмщині в 1938 р. з 25 ілюстраціями, Краків 1940


Джерело

Tags:

Leave a comment